“Колымские оповідання” - збірник оповідань, що ввійшов у колымскую епопею Варлама Шаламова. Автор сам пройшов через цей “самий крижаний” пекло сталінських таборів, тому кожне його оповідання абсолютно достовірне. В “Колымских оповіданнях” відбита проблема протистояння особистості й державної машини, трагедії людини в тоталітарній державі. Причому показано останню стадію цього конфлікту - людин, що перебуває влагере.

И не копіювання заборонене © 2005 просто в таборі, а в найстрашнішому з таборів, спорудженому самої нелюдської із систем. Це максимальне придушення державою людської особистості. В оповіданні “Сухим пайком” Шаламов пише: “нас ніщо вже не хвилювало “нам жити було легко у владі чужої волі

Ми не піклувалися навіть про те, щоб зберегти життя, і якщо й спали, то теж подчинясь наказу, розпорядку табірного дня… Ми давно стали фаталістами, ми не розраховували на наше життя далі, як на день уперед… Усяке втручання в долю, у волю богів було непристойним”. Точніше, ніж автор, не скажеш, і найстрашніше, що воля держави повністю придушує й розчиняє в собі волю людини. Вона ж позбавляє його всіх людських почуттів, стирає грань між життям і смертю

Поступово вбиваючи людини фізично, убивають і його душу. Голод і холод роблять із людьми таке, що стає страшно. “Всі людські почуття - любов, дружба, заздрість, людинолюбство, милосердя, спрага слави, чесність - ішли від нас із тим м’ясом, якого ми втратилися за час свого голодування. У тім незначному м’язовому шарі, що ще залишався на наших костях… розрізнялася тільки злість - саме довговічне людське почуття”.

Заради того, щоб поїсти й зігрітися, люди готові на всі, і якщо вони не роблять зрадництва, те це підсвідомо, машинально, тому що саме поняття зрадництва, як і багато чого іншого, стерлося, пішло, зникло. “Ми навчилися смиренності, ми розучилися дивуватися. У нас не було гордості, себелюбності, самолюбства, а ревнощі й старість здавалися нам марсіанськими поняттями й притім дрібницями…

Ми розуміли, що смерть анітрошки не гірше чим життя”. Потрібно тільки уявити собі життя, що здається не гірше смерті. У людині зникає все людське. Державна воля придушує всі, залишається тільки спрага життя, велика виживаність: “Голодний і злий, я знав, що ніщо у світі не змусить мене покінчити із собою…

і я зрозумів саме головне, що став людиною не тому, що він боже створення, а тому, що він був фізично міцніше, выносливее всіх тварин, а пізніше тому, що змусив духовний початок успішно служити початку фізичному”. От так, всупереч всім теоріям про походження людини. Все-таки людина як вища істота й у таких пекельних умовах, під таким тяжким гнітом не розучилася думати. В оповіданні “ Шерри-Бренді ” описується смерть поета влагере.

Йому “приємно було усвідомлювати, що він ще може думати”. У цього поета в оповіданні немає навіть ім’я, але є інше: перед смертю йому відкривається істина, він розуміє все своє прожите життя. І що ж таке життя поета?

“Вірші були тією животворящою силою, який він жив. Саме так. Він не жив заради віршів, він жив віршами. Зараз було так наочно, так відчутне ясно, що натхнення й було життям: перед смертю йому дане було довідатися, що життя було натхненням, саме натхненням. І він радувався, що йому дане було довідатися цю останню правду”. Якщо в оповіданні “ Шерри-Бренді” Шаламов пише про життя поета, про її зміст, то в першому оповіданні, що називається “По снігу”, Шаламов говорить про призначення й роль письменників, порівнюючи її з тим, як протоптують дорогу по сніжній цілині. Письменники - саме ті, хто протоптує її. Є перший, кому важче всіх, але якщо йти тільки по його слідах, вийде лише вузька стежка

За ним ідуть інші, і протоптують ту широку дорогу, по якій їздять читачі. “І кожний з них, навіть самий маленький, самий слабкий, повинен ступити на шматочок сніжної цілини, а не в чужий слід. А на тракторах і конях їздять не письменники, а читачі”. І Шаламов не йде по протоптаній дорозі, він наступає на “сніжну цілину”. “Письменницький і людський подвиг Шаламова - у тім, що він не тільки виніс 17 років таборів, зберіг живий свою душу, але й знайшов у собі сили повернутися думкою й почуттям у страшні роки, висікти із самого довговічного матеріалу - Слова - воістину Меморіал на згадку загиблих, у повчання нащадкам”.