Автор розкриває душу дезертира Андрія Гуськова. Ця людина була на війні, не раз був поранений і контужений. Але, виписавшись із госпіталю, Андрій відправився не у свою частину, а воровски пробрався в рідне село, ставши дезертиром.

У повісті немає детективного сюжету, небагато героїв, але все це тільки підсилює наростаючий психологізм. В. Распутін спеціально в образі Андрія зображує звичайну людину із середніми розумовими й. духовними здатностями. Він не був боягузом, на фронті сумлінно виконував всі солдатські обов’язки.

«Він боявся їхати на фронт, - говорить автор. - Усього себе, до останньої краплі й до останньої думки, він приготував для зустрічі з рідними - з батьком, матір’ю, Настеной - цим і жив, цим видужував і дихав, тільки це одне й знав… Як же назад, знову під кулі, під смерть, коли поруч, у своїй же стороні, у Сибіру? Хіба це правильно, справедливо? Йому б тільки один^-єдиний денек побувати будинку, угамувати душу - тоді він знову готовий на що завгодно». Так, саме так хотів зробити Андрій. Але щось зламалося в ньому, щось змінилося. Дорога виявилася довгої, він звик до думки про неможливість повернення.

Зрештою він спалює всі мости й стає дезертиром, а значить - злочинцем. Коли Андрій виявився біля рідного будинку, він усвідомив всю низькість свого вчинку, зрозумів, що відбулося щось страшне й тепер йому все життя має бути ховатися від людей. Саме в такому ключі найбільше часто витлумачується образ головного героя. Але варто враховувати, що Андрій ще занадто молодий, щоб зробитися героїчною людиною. Він і не збирався дезертирувати, але туга за рідним, сім’ї, рідному селу виявилася сильніше всього, і той самий день, що йому не дали для відпустки, стає фатальним.

Ця повість не тільки про те, як солдат стає дезертиром. Вона ще й про жорстокість, що руйнує силі війни, що вбиває в людині почуття, бажання. Якщо це відбувається, людина може зовсім вільно стати героєм. Якщо ні, то туга, як правило, буде сильней. Тому Андрій Гуськов не просто зрадник, він - особистість, приречена на загибель із самого початку. Він слабшав, але чи можна його винити в слабості?

Трагедія повести підсилюється за рахунок того, що гине в ній не тільки Андрій. Слідом за собою він веде й свою молоду дружину, і ще не народженої дитини. Настена - жінка, здатна пожертвувати всім, аби тільки кохана людина залишився живий. Але чоловіка свого, незважаючи на любов до нього, вона все-таки вважає вино - ватым. Біль її підсилює можливий осуд односільчан.

Як і її чоловік, Настена - жертва нищівної війни. Але якщо Андрія можна винити, то Настена - жертва безвинна. Вона готова прийняти на себе удар, підозри близьких, осуд сусідів, навіть покарання - все це викликає в читача безперечне співчуття. «Війна затримала Настенино щастя, але Настена й у війну вірила, що воно буде. От настане мир, повернеться Андрій, і все, що за ці роки зупинилося, знову рушить із місця. Інакше Настена й не представляла своє життя. Але Андрій прийшов завчасно, раніше перемоги, і все переплутав, перемішав, збив зі свого порядку - про цьому Настена не могла не догадуватися. Тепер доводилося думати не про щастя - про іншому. А воно, налякавшись, відсунулося кудись, затьмарилося, заслонилось - ні шляхи йому, здавалося, звідти, ні надії». Зруйновано подання про життя, а з ними й самим життям. Втративши опору в цьому вирі, Настена вибирає вир іншої: ріка забирає жінку до себе, звільняючи її від якого-небудь іншого вибору.

Валентин Распутін, гуманіст по суті, у повісті «Живи й помни» малює антигуманну природу війни, що вбиває навіть на величезній відстані.

Головний герой книги - Андрій Гуськов, «розторопний і бравий хлопець, що рано женився на Настене й проживший з нею до війни недобре-непогано чотири роки». Але от у мирне життя російських людей безцеремонно вторгається Велика Вітчизняна війна. Разом з усією чоловічою частиною населення пішов на війну й Андрій. Ніщо не передвіщало такого дивного й незрозумілого розкладу, і от, як несподіваний удар для Настены, звістка про те, що її чоловік Андрій Гуськов - зрадник. Не кожній людині дано пережити таке горе й ганьба. Це подія круто перевертає й міняє життя Насті Гуськовой. «…Де ти був, людина, якими іграшками ти грав, коли тобі призначили долю? Навіщо ти з нею погодився? Навіщо, не задумавшись, відітнув собі крила, саме коли вони найбільше потрібні, коли треба не поповзом, а влітку тікати від лиха?» Тепер вона перебуває під владою своїх почуттів і любові. Загублена в глибині сільського життя, жіноча драма витягнута й показана як живаючи картина, що всі частіше зустрічається на тлі війни.

Автор затверджує, що Настена - жертва війни і її законів. Вона не могла діяти по-іншому, не підкоряючись своїм почуттям і волі долі. Настя любить і жалує Андрія, але коли сором за людський суд над собою й над своєю майбутньою дитиною перемагає силу любові до чоловіка й життя, вона ступнула за борт човна посередині Ангари, погибнув між двох берегів - берегом чоловіка й берегом всіх російських людей. Распутін дає читачам право судити про вчинки Андрія й Настены, виявити для себе все гарне й усвідомити все погане.

Сам же автор - добрий письменник, схильний скоріше прощати людини, чим засуджувати, тим більше засуджувати беспощад але. Він намагається надати своїм героям можливість для виправлення. Але є такі явища й події, нестерпні для навколишніх героїв людей, на осмислення яких немає в автора щиросердечних сил, а є тільки одне неприйняття. Валентин Распутін з невичерпної для російського письменника серцевою чистотою показує жителя нашого села в самих несподіваних ситуаціях.

Шляхетність Настены зіставляється автором зі здичавілим розумом Гуськова. На прикладі того, як Андрій накидається на теля й задирає його, видно, що він втратив людський образ, повністю відійшов від людей. Настя ж намагається образумить і показати помилку свого чоловіка, але робить це люблячи, не наполягає. Автор уводить у свою повість багато міркувань про життя. Особливо добре ми це бачимо при зустрічі Андрія й Насті. Герої нудяться своїми міркуваннями не від туги або неробства, а бажаючи зрозуміти призначення людського життя.

Великі й багатогранні образи, описувані Распутіним. Тут і типовий для сільського життя збірний образ діда Михеича й дружини його, консервативно строгої Семенівни. І образ солдата Максима Воложина, мужнього й героїчного, що не жалели сил, що сражались за Вітчизну. Багатоликий і суперечливий образ істинно російської жінки - Надьки, що залишилася однієї із трьома дітлахами. Вона-Те й підтверджує слова Н. А. Некрасова: «..доленька російська, доленька жіноча». І життя під час війни, і її щасливий кінець відбилися на долі сільця Атамановки.

Валентин Распутін усім, що написав, переконує нас, що в людині є світло й погасити його важко, які б не траплялися обставини. У героях В. Г. Распутіна й у ньому самому є якесь поетичне почуття, протиставлюване устояному сприйняттю життя. Додержуйтеся слів Валентина Григоровича Распутіна: «Століття живи - століття люби».