Еволюція філософських поглядів Камю безпосередньо пов’язана з історичними обставинами. Сам Камю говорив як би про два цикли своїх добутків. Темі абсурду присвячені роботи 30-х років - філософське есе «Міф про Сізіфа», повість «Сторонній» і п’єса «Калигула». Тема бунту - « людина, ЩоБунтує,», роман «Чуму» і п’єса «Праведники». Як говорив Камю в інтерв’ю, даному в Стокгольмі перед врученням Нобелівської премії, у першому циклі представлене заперечення, другий вирішує позитивні завдання; обоє минулого задумані одночасно й реалізовані послідовно.

Камю - мислитель 20-го століття, воно одержав проблеми абсурду й бунту не тільки від довгої традиції філософської й релігійної думки, - катастрофа моральних норм і цінностей у свідомості мільйонів європейців, нігілізм являють собою факти сучасності. Звичайно, і інші культури знавали нігілізм як наслідок кризи релігійної традиції, але настільки гострого конфлікту, такого руйнування всіх підвалин історія не знала. Нігілізм являє собою виведення всіх наслідків з «смерті Бога». Прометеевский бунт, героїчне «самоподолання», аристократизм «вибраних» - ці теми Ницше були підхоплені філософами-екзистенціалістами. Вони є визначальними в «Міфі про Сізіфа» Камю, роботі з характерним підзаголовком - «Есе про абсурд».

Подібно всім філософам-екзистенціалістам, Камю думає, що найважливіші істини щодо самого себе й миру людин відкриває не шляхом наукового пізнання або філософських спекуляцій, але за допомогою почуття, як би висвечивающего його існування, «бутті-у-світі». Камю посилається на «тривогу» Хайдеггера й «нудоту» Сартра, він пише про нудьгу, що зненацька опановує людиною. Про те, що spleen або «російська нудьга», може потроху опанувати ким-небудь, відомо всім і без філософії. Кьеркегор був першим філософом, що додав таким почуттям, як «меланхолія», страх, онтологічний характер. Настрої й почуття не суб’єктивні, вони приходять і йдуть не по нашій волі, розкривають фундаментальні риси нашого існування. У Камю таким почуттям, що характеризує буття людини, виявляється почуття абсурдності - воно несподівано народжується з нудьги, перекреслює значимість всіх інших переживань. Індивід випадає з рутини повсякденного життя («підйом, сніданок, четверта година на фабриці або в конторі…» і т.д.), він зіштовхується з питанням: «А чи коштує життя того, щоб бути прожитої?»

Камю згадує про логічне «самогубстві» і Кирилові Достоєвського, але ближче йому постановка цього питання в «Або - Або» Кьеркегора: «Самогубство - негативна форма нескінченної волі. Щасливий той, до знайде позитивну». «Міф про Сізіфа» Камю являє собою пошук такої «позитивної форми» буття у світі, у якій релігійна надія вмерла. Питання Камю такий: як жити без вищого змісту й благодаті?

Сам по собі мир не абсурдний, він просто нерозумний, тому що повністю є внечеловеческой реальністю, що не має нічого загального з нашими бажаннями й нашим розумом. Це не виходить, що мир непізнаваний, ірраціональний, як «воля» у Шопенгауэра або «життєвий порив» Бергсона. Для Камю такі подання є також антропоморфними, що дають нам ілюзорне подання про зрозумілість першооснови миру - нехай і за допомогою якоїсь ірраціональної інтуїції. Камю досить високо ставить емпіричне пізнання, методи науки. Мир цілком пізнаваний, від однієї наукової теорії ми переходимо до іншої, більше доконаної. У світі немає остаточного, останнього змісту, мир не прозорий для нашого розуму, він не дає відповіді на самі настійні наші питання. Кількість вимірів простору й часу, структури атома й галактики - ці питання при всій своїй значимості для науки не мають ніякого людського змісту. Ми закинуті в цей космос, у цю історію, і на питання про меті існування, про зміст усього сущого наука не дає ніякої відповіді. Не дала його й вся історія філософської думки - пропоновані нею відповіді є не раціональними доказами, але актами віри

Камю досліджує в «Міфі про Сізіфа» два неправомірних висновки з констатації абсурду. Перший з них - самогубство, другий - «філософське самогубство». Якщо для абсурду необхідні людина й мир, то зникнення одного із цих полюсів означає й припинення абсурду. Абсурд є перша очевидність для ясно мислячого розуму. Самогубство являє собою затьмарення ясності, примирення з абсурдом, його ліквідацію. Така ж втеча від абсурду являє собою «філософське самогубство» - «стрибок» через «стіни абсурду». У першому випадку винищений той, хто вопрошает, у другому - на місце ясності приходять ілюзії, бажане приймається за дійсної, миру приписуються людські риси - розум, любов, милосердя й т.п. Очевидна нісенітниця трансформується в замасковану, людина примиряється зі своєю долею

Релігійну віру Камю вважає замутнением ясності бачення й невиправданим «стрибком», що примиряє людини з нісенітницею існування. Християнство примиряє зі стражданнями й смертю («смерть, де жало твоє»), але всі докази існування трансцендентного порядку сумнівні. Успадкувавши від картезіанства ідеал ясності й виразності мислення, Камю відкидає онтологічний аргумент - з наявності в нас ідеї Бога нам не вивести його існування. «В абсурду куди більше загального зі здоровим глуздом, - писав Камю в 1943 р. - абсурд пов’язаний з ностальгією, тугою за загубленим раєм. Без її немає й абсурду. З наявності цієї ностальгії нам не вивести самого загубленого раю». Вимоги ясності бачення означає чесність перед самим собою, відсутність усяких вивертів, відмова від примирення, вірність безпосередньому, досвіду, у який не можна нічого приносити понад даний

У цьому своєрідність позиції Камю: він проповідує ясність розумного рішення, заповідану всією європейською традицією «метафізики світла», починаючи з Паскаля й аж до Гуссерля, де розум уподібнюється баченню, істина - світла, неправда - тьмі, божество - джерелу світла або самому світлу. Ця метафізика здобувала характер те раціоналістичної системи, те містичної доктрини, але вона завжди визнавала зв’язок людського розуму й розумного (або понад розумний) космічного світла. У Камю ясністю бачення наділено тільки кінцева істота, занедбана в далекий йому мир. Уже тому, що ставив над усе це світло розуму, пошук змісту, а не темні сторони людської натури, він і в «Міфі про сізіфа» далекий від крайніх форм європейського нігілізму

Але з абсурду треба й заперечення універсальних етичних норм. Без ницшеанского ентузіазму Камю приймає висновок з абсурду - «всі дозволенно». Єдиною цінністю стає ясність бачення й повнота переживання. Абсурд не треба знищувати самогубством або «стрибком» віри, його потрібно максимально повно зжити. На людині немає гріха, становлення «безневинно», і єдиною шкалою для оцінки існування є дійсність, автентичність вибору

Якщо Ницше запропонував людству, що втратив християнську віру, міф про «вічне повернення», те Камю пропонує міф про твердження самого себе - з максимальною ясністю розуму, з розумінням долі, що випало, людина повинен нести тягар життя, не упокорюючись із ним - самовіддача й повнота існування важливіше всіх вершин, абсурдний людина обирає бунт проти всіх богів

Паралельно змінам філософських і політичних поглядів Камю, мінялося і його розуміння мистецтва. Замолоду, осмислюючи свої перші художні досвіди, Камю вважав мистецтво прекрасною ілюзією, що хоча б на короткий час дає забуття болю й страждання. Навіть про музику він міркував на зразок Шопенгауэра, хоча вона ніколи не посідала великого місця в духовному житті Камю (крім літератури й театру, якими він займався професійно, йому були близькі скульптура й живопис). Але дуже незабаром Камю приходить до думки, що эстетическое втеча від дійсності неможливо, «марну сутінкову мрійність» повинне замінити мистецтво як «свідчення» - яскраве світло художнього твору висвечивает життя, яку потрібно прийняти, сказати їй «так», не знаючи ні злості на мир, ні задоволеності. Близькість Камю ніцшеанству обмежується цим твердженням, нічого «надлюдського» він не визнає, крім прекрасної природи. Прийняття життя такий, як вона є, - це не «разнуздание почуттів» Рембо, підхоплене сюрреалістами. Крім прекрасної особи життя є ще і її виворіт - до неї ставиться соціальна реальність. Міркування про те, як сполучити служіння мистецтву й політичній діяльності, починаються ще в 30-і роки, коли Камю грав в «Театрі праці» і організовував «Будинок культури» для робітників

Наша воля завжди обмежена й зводиться до вибору між різними страстями й імпульсами. Для такого вибору потрібна ясність бачення, що допомагає переборювати все низинне в собі. Втім, Камю не ставив перед собою завдання створення нової етичної системи. Вивести всі етичні цінності з бунту навряд чи можливо, але ясно, проти чого він спрямований. «Я ненавиджу тільки катів» - от, мабуть, саме коротке й точне визначення соціальної й моральної позиції Камю.

Pages: 1 2 3