Традиції західноєвропейського вагантизму у творчості українських мандрівних дяків

Феномен українських мандрівних дяків розглядається у контексті явища європейського вагантизму. Вказані спільні типологічні риси творчості українських школярів і студентів та їхніх західних попередників. Ідеться про розвиток середньовічних літературних традицій у творчості мандрівних поетів XVII–XVIII ст.

Епоха Бароко в Україні позначена появою багатьох нових явищ у різних сферах освіти, науки, літератури, мистецтва. Одне з них – українські мандрівні дяки, що є своєрідним феноменом в історії давньої української культури і освіти. Мандрівні студенти відіграли помітну роль у розвитку багатьох літературних жанрів (зокрема різдвяно-великодніх орацій і травестій), у творенні оригінального народного театру – вертепу, в поширенні книжної освіти серед широких кіл тогочасного населення України.

Підкреслюючи унікальність українських мандрівних дяків, варто, однак, наголосити, що саме явище вагантизму, представниками якого вони були, не є питомо українським. Воно зародилося і набуло поширення в країнах середньовічної Європи – Німеччині, Франції, Англії, Північній Італії. Вагантами, голіардами (від лат. vagantes – мандрівні люди, старофранц. goliard – блазень) називали середньовічних мандрівних кліриків (здебільшого ченців-утікачів), школярів-студентів, які складали сатиричні, любовні, застольні пісні та дотепні пародії на церковні тексти та ритуали, через що переслідувались церквою та владою [13, 260]. Розквіт творчості вагантів припадає на XII–XIII ст. «Освічені сміливі ваганти були серйозною загрозою авторитетові церкви. Тим більше, що вони блукали дорогами не якоїсь окремої країни, а всієї Західної Європи, де латина в добу Середньовіччя довгий час була єдиною мовою церкви і науки… Саме благочестивою латиною ваганти складали свої нечестиві пісні та вірші, у яких частенько прямо і непрямо знущалися над прийнятими церквою ритуалами, дійствами… При цьому вони – знавці богослужіння – копіювали навіть стиль і особливості мови Святого Писання» [6, 65–66].


У XV ст. традиції вагантів пішли на спад. Проте вони не зникли безслідно, і в XVII–XVIII ст. виникає явище українського вагантизму, типологічно близьке до західноєвропейського. Подібність між бурлескною літературою України та піснями вагантів одним із перших помітив М. Сумцов. Він, зокрема, стверджував: «Південноруські пиворізи XVII ст. не тільки за своїм моральним характером, але і за улюбленими темами нагадують середньовічних вагантів. Ваганти любили говорити про вино і випивку, і поезія їх вирізняється значною грубістю у порівнянні з лицарською поезією. У голіях був сильним сатиричний елемент, що виражався, між іншим, у насміханнях над ченцями. Сатира не мала особливого характеру; вона була спрямована або проти недоліків людей взагалі, або проти станових недоліків. При цьому в політичному та релігійному відношеннях сатира голій була цілком добромисною і правовірною… Українські вірші, що описують звичаї, та вірші повчальні відзначались такими ж рисами і переслідували такі ж цілі» [9, 54]. Опрацювавши значну кількість українських народних казок та анекдотів про любовні пригоди попів та дяків, М. Сумцов зробив висновок, що вони побудовані на західних літературних джерелах, з чого він припускає, що і «стародавні українські вірші черпали з невичерпного джерела західноєвропейської сатиричної літератури про духовенство» [9, 54].

Услід за М. Сумцовим на зв’язок українських мандрівних студентів і західних вагантів вказував М. Возняк у своїй «Історії української літератури». Учений писав: «Своїм тривожним життям нагадують наші мандрівні студенти й дячки західноєвропейських вагантів і мандрівних кліриків, таких самих мандрівних співаків і віршарів, якими були й українські мандрівні школярі. Подібне життя давало привід і до подібної літературної творчості, тим більше, що крім подібності життя була й подібність освіти. І саме ця подібність освіти, знайомство із західними школами, їх наукою й поезією не могла лишитися без впливу на літературну творчість наших віршарів. Таким чином можна шукати в творчості наших мандрівних школярів і дячків двоякої подібності з творчістю західних вагантів: впливу однакових умов життя та впливу літературних взаємин» [2, 28].

На думку поважного знавця західноєвропейської, української і взагалі світової літератури академіка О. Білецького, «у справі внесення реалістичного напрямку в українську літературу XVII–XVIII ст.


Мандрівним дякам – мандрівним школярам – належить особливо помітне місце. Ми маємо тут справу з побутовим явищем, аналогічним західноєвропейським голіардам або вагантам; але, незважаючи на наявність момпенських рис і в українських «дяках» – у них набагато виразніше, ніж у голіардів, помітний зв’язок із середовищем міських і сільських мас, зв’язок, який підтверджується аналізом їхньої творчості» [8, 30].

Про необхідність і доцільність історико-генетичного і типологічного зіставлення творчості українських студентів з їхніми безпосередніми попередниками – західноєвропейськими вагантами-голіардами – писав сучасний дослідник Ю. Барабаш. В одній зі статей учений зауважив: «Правомірними і цікавими могли б бути зіставлення діяльності українських бродячих «спудеїв» із передвагантівською і вагантівською поезією Раннього і Високого Середньовіччя» [1, 88].

На типологічну спорідненість наших мандрівних дяків із західноєвропейськими вагантами звертали також увагу В. Микитась [8], Г. Нога [9], Ю. Писаренко [10]. Мета цієї статті – з’ясувати основні теми й мотиви творчості західних вагантів, що знайшли продовження в творчості українських мандрівних дяків. Матеріал нашого дослідження Склали тексти, що увійшли до збірників «Українські пародії» (К., 1963), «Давній український гумор і сатира» (К., 1959), «Українська література XVIII ст.» (К., 1983), «Поэзия вагантов» (М., 1975), та добірка «З лірики вагантів» (Тема.– 2000.– № 3).

Генезу середньовічного вагантизму вчені пов’язують із розвитком шкільної середньої та вищої освіти в країнах Європи. Західноєвропейські школи славилися викладанням тих чи інших наук, а школярі і студенти в пошуках знань переходили з однієї школи до другої, за що їх звали бродячими, мандрованими школярами, або вагантами. До цього стану належали також позбавлені роботи вчителі, вихователі, клірики без парафій, недовчені учні та студенти тощо [8, 16]. Мандруючи по країні чи країнах, як правило, неімущі ваганти жебракували, збираючи подаяння за виконання пісень-віршів латинською й національними мовами. Їхня творчість була переважно стихійною та розповсюджувалась у рукописних збірниках. «Збірники ті, – як зазначає В. Микитась, – передавалися з покоління в покоління й нагадували численні рукописні книжки «для душі», які були сотнями поширені в Україні, Білорусії та Росії» [8, 17].


Як відзначають дослідники зарубіжної літератури, тематика вагантської поезії була досить різноманітною: релігійні і морально-дидактичні вірші, різдвяні, пасхальні та інші церковні драми, пародійні і сатиричні твори, численна любовна лірика, сюжетні пісні з літературними і фольклорними ремінісценціями, зрідка політичні вірші, переважно про хрестові походи, в яких іноді брали участь і ваганти. На замовлення вони створювали значну кількість гімнів, віршових балад, благочестивих медитацій тощо [6]. Як підтверджує аналіз української гумористично-сатиричної літератури, мало не всі з перерахованих жанрів середньовічної творчості вагантів знайшли продовження у творчості українських мандрівних студентів [3].

Особливо численною, як пізніше і в Україні, була духовна лірика вагантів спочатку латинською, а потім народними мовами. Зрозуміло, що авторами таких творів були насамперед особи, причетні до сану, однак не цуралися її і ваганти та школярі, заробляючи цим на прожиття. Водночас культивувалися пародії на біблійні теми. І це зрозуміло, бо вони охоче читалися і слухалися, викликали симпатії і поблажливість у подаяннях. Ваганти дотепно пародіювали найвідо-міші серед віруючих біблійні тексти, церковні канти, віршові літургії, а також лицарські повісті й романи. Скажімо, одне із Євангелій вони виводили не від святого Марка, а від «Марки Срібла» (німецька гра слів); створили «Євангеліє про пристрасті школяра паризького», в якому проповідували не аскетизм, а відвертий епікуреїзм, тобто прагнення до веселощів, до тілесних чуттєвих насолод. Із популярного «Отче наш» зробили пародійну «Молитву монахів-напівбратів», а з численних молитов Богородиці вчинили жартівливу пародію «Молитву про милу», де послання часто мережиться словами: «Бережи, Господи, милу» [6].

Pages: 1 2 3

Збережи - » Традиції західноєвропейського вагантизму у творчості українських мандрівних дяків . З'явився готовий твір.

Традиції західноєвропейського вагантизму у творчості українських мандрівних дяків





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.