«Смерті не буде», так звучить один з авторських варіантів назви майбутнього роману. На думку Пастернаку, людина повинен носити в собі ідею безсмертя. Без цього він не може жити. Юрій Живаго вважає, що безсмертя буде досягнуто людиною, якщо він стане «вільний від себе» прийме на себе біль часу, прийме всі страждання людства, як свої

И значимо те, що головний герой не тільки лікар, але й поет. Збірник його віршів є результатом, підсумком життя. Це життя Юрія Живаго після смерті. У цьому безсмертя людського духу

Ще одна тема, що хвилює Пастернаку, як і Достоєвського. Це тема духовного відродження особистості. Вона явно уплетена в складний романний ансамбль. Перші рядки книги (похорони матері Юри, хуртовинна ніч після поховання, переживання дитини) значеннєвий зачин цієї теми. Пізніше Юрієві Андрійовичеві думає, що він пише поему «Сум’яття» про ті дні, які протекли між смертю Христа і його воскресінням, про тім просторі й часі, коли йшла боротьба між воскресительной потенцією життя й «чорною земною бурою»: «И два римовані рядки переслідували його: «Ради торкнутися /И треба прокинутися».

Ради торкнутися й пекло, і розпад, і розкладання, і смерть, і, однак, разом з ними рада торкнутися й весна, і Магдалина, і життя. І треба прокинутися! Треба прокинутися й устати. Треба воскреснути».

А головний герой роману воскресіння розуміє так:

«…От ви побоюєтеся, чи воскреснете ви, а ви вже воскресли, коли народилися, і цього не помітили». Доктор Живаго вважає, що людина в інших людях і є душу людини, його безсмертя: «В інші ви були, в інших і залишитеся. І яка вам різниця, що потім це буде називатися пам’яттю. Це будете ви, що ввійшла до складу майбутнього».

Цікава в романі й ідея життя як жертви. Саме таким життям живуть герої роману. Для Пастернаку важлива тема співчуваючої тотожності душі однієї людини іншому, думка про неминучість віддати всього себе за людей. Симушка Тунцова в романі міркує: «…Адам хотів стати Богом і помилився, не став їм, а тепер Бог стає людиною, щоб зробити Адама Богом». Героям Пастернаку властив любов до ближнього. В «Охоронній грамоті» автор писав, що «майбутнє людини є любов». І про головного героя роману так говориться: «…все життя він намагався ставитися з любов’ю до всіх людей, не говорячи вже про близькі й сім’ї». Є ще один герой Микулицин, що, як і герої Достоєвського, живе любов’ю до ближнього. Це про нього сказане в романі: «…він злочинно добрий, добрий до крайності. Пошумит, покобенится й розм’якне, сорочку із себе зніме, последнею коркою поділиться».

У романі Пастернаку можна виділити два уклади буття: природне життя людей (час) і надприродна (вічність). Лише в контексті вічності життя людини й усього людства одержує для письменника зміст. Всі події роману, всі персонажі раз у раз проектуються на новозавітний переказ, сполучаються з вічним, будь те явний паралелізм життя доктори Живаго із хрещеним шляхом, долі Лари з долею Магдалини, Комаровского сдьяволом.

«Загадка життя, загадка смерті» над цією таємницею б’ється думка автора «Доктори Живаго». І Пастернак розгадує «загадку смерті» через життя в историивечности й у творчості. От чому в труни Живаго любляча його жінка

[відчуває «віяння волі й безтурботності».

Цього письменника завжди нескінченно торкало чудо життя

Він ніколи не втрачав відчуття первинної краси того, що нас безпосередньо оточує. Цьому Пастернак віддав своє життя, і це, властиво, його в ній тримало. Але він ніколи не відокремлював себе від часу, просто намагався затвердити гармонію того існування, з яким він прийшов у життя. От цим нам і доріг Пастернак. У цьому стан його якщо не вічної, те, у всякому разі, тривалої житті

Природа це сфера, що поглинає простір роману. Щоб зрозуміти причини поводження Живаго в певних ситуаціях, потрібно розібратися в значенні для нього природи і її місці впроизведении.

Все життя Живаго інстинктивне прагнення розчинитися в природі, не пручатися їй, повернутися в дитинство, де зовнішній мир обступав Юру з усіх боків, дотикальний, непрохідний і безперечний, як ліс… Цей ліс становили всі речі на світі… Всією своєю напівзвіриною вірою Юра вірив у Бога цього лісу як лісничого. Навіть християнство тут неминуче природно: те Ісус представляється человекомпастухом у череді овець на заході Сонця, то квіти проводжають Живаго в мир інший, тому що царство рослин найближчий сусід царству смерті. У зелені землі зосереджені таємниці перетворення й загадки життя

Відійшовши від Бога, а тим самим і від природи, у пору своєї молодості, Живаго під час громадянської війни, коли скінчилися закони людської цивілізації й тиск розуму ослабшало, вертався в природу через любов до Ларе. У романі природность любові постійно підкреслюється: Вони любили тому, що так хотіли всі навкруги: земля під ними, небо над їхніми головами, хмари й дерева. Та й сама Лара з’являється в образі те лебедя, то горобини, а зрештою стає ясно, що для Живаго Лара втілення самої природи: Юрій Андрійович із дитинства любив сквозящий вогнем зорі вечірній ліс. У такі хвилини точно й він пропускав крізь себе ці стовпи світла. Точно дарунок живого духу потоком входив у його груди, перетинав всю його істоту й парою крил виходив изпод лопаток назовні… Лара! закривши ока, напівшепотів або подумки звертався він до всього свого життя, до всієї Божої землі, до всього расстилавшет перед ним, сонцем осяяному простору

Саме тим, що Лара для Живаго персоніфікувала всю природу, можна пояснити його інстинктивне до неї прагнення. Він повинен був у ній розчинитися, як тоді в лісі, коли він приліг на галявині й строкатість сонячних плям, що приспала його, картатим візерунком покрила його тіло, що витягнулося на землі, і зробила його невиявленим, неотличимим у калейдоскопі променів і листів, точно він надяг шапкуневидимку. Розчиняючись у природі, людина зрівнюється в правах із тваринами: вони единоправние брати навіть із комахою: Метелик непомітно стушувалася на ній (на сосні), як безвісти губився Юрій Андрійович для стороннього ока під сіткою, що грала на ньому, сонячних променів і тіней

Повернення в ліс, до початку, коли всі були рівні, єдиний вихід для Живаго як творчої особистості, у противному випадку він постійно буде почувати ущербність свого існування. Він і Лара єдине ціле, цього вимагає природа, цього вимагає його душу. Поля, що сиротіють і проклятие без людини, викликають у Живаго відчуття жарового марення: він бачить, як по них зміїться глузлива посмішка диавола; у той час як у лісах, що красуються, як випущені на волю в’язні, живе Бог, і на людину сходить стан просвітління, видужання

Пастернак змушує Живаго й нас, читачів, почувати не тільки внутрішні прояви природи, але й зовнішні, деякі з них стають постійними вісниками радості або нещастя. Вони передвіщають майбутні події тому, що герої перебувають у системі природи, на них вона поширює свої закони, у її владі й веденні їхнє майбутнє й минуле

Основне питання, навколо якого обертається зовнішнє й внутрішнє життя головних героїв, відносини з революцією, відношення до революції. Найменше і Юрій Живаго, і сам автор були її супротивниками, найменше вони сперечалися з ходом подій, пручалися революції. Їхнє відношення до історичної дійсності зовсім інше. Воно в тім, щоб сприймати історію, яка вона є, не втручаючись у неї, не намагаючись змінити її. Така позиція дозволяє побачити події революції об’єктивно. Доктор згадав недавно минулу осінь, розстріл заколотників, дітовбивство й женоубийство Палих, криваву колошматину й человекоубоину, що не привиділося кінця. Бузувірства біл і червоних суперничали по жорстокості, поперемінно зростаючи одне у відповідь на інше, точно них перемножилися

Історія доктора Живаго і його близьких це історія людей, чия життя спочатку вибите з колії, а потім зруйнована стихією революції. Позбавлення й розруха женуть сім’ю Живаго з обжитого московського будинку на Урал. Самого Юрія захоплюють червоні партизани, він змушений проти волі брати участь у збройній боротьбі. Кохана Живаго Л ара живе в повній залежності від сваволі сменяющих друг друга влади, готова до того, що її в будь-який момент можуть призвати до відповіді за чоловіка, що давно вже залишив їх сдочерью.

Життєві й творчі сили Живаго вгасають, тому що він не може упокоритися з неправдою, що відчуває навколо себе. Безповоротно йдуть доктори, що оточували, люди хто в небуття, хто за кордон, хто в інше, нове життя

Сцена смерті Живаго кульмінаційна в романі. У трамвайному вагоні в доктора починається серцевий приступ. Юрієві Андрійовичеві не повезло. Він потрапив у несправний вагон, на який увесь час сипалися нещастя… Перед нами втілення задохнувшейся життя, задохнувшейся тому, що потрапила в ту смугу історичних випробувань і катастроф, що ввійшла в життя Росії з 1917 року. Ця кульмінація підготовлена всім розвитком роману. На його протязі й герой, і автор усе гостріше сприймали події як насильство над життям

Pages: 1 2

Збережи - » Тому цікаві біблійні мотиви в романі «Доктор Живаго» . З'явився готовий твір.