У статті робиться спроба розглянути постмодерністські романи Ю. Андру-ховича «Рекреації», «Московіада», «Перверзія», «Дванадцять обручів» як художнє ціле – метаромангру.
Загальноприйнятою думкою є те, що романістика Ю. Андру-ховича характеризується як постмодерністська. Форма метароману є характерною для постмодерністського твору. Як зазначає Марк Ліповецький: «… форма метароману (або нарцистицького – термін Л. Гатчіен), …, в рівній мірі властива і зрілому модернізму …, і постмодернізму» [1, 53].
Віктор Єрофеєв розглядає метароман як відносне художнє ціле: «Екзистенціальна стійкість авторських намірів веде до того, що романи письменника групуються у метароман (або, інакше кажучи, «надроман», який об’єднує декілька романів), що володіє відомою прафабулою, що матрицюється, репродукується в кожному окремому творі при різноманітності сюжетних ходів і розв’язок, що припускають відому гнучкість вирішень однієї і тієї ж фабульної проблеми» [2, 13].
Постмодерністський письменник Ю. Андрухович у своїй романістиці є послідовним і цілісним автором, усі його твори один з одним співвідносяться і перекликаються, один в інший переходять і тому повинні розглядатися як відносне художнє ціле – метароман.
Розгляд романістики Ю. Андруховича як метароману дасть змогу подолати пануючу в аналізі його творчості художню непослідовність. Наприклад, визначення жанру його творів, зокрема «Рекреації» та «Московіада», викликали і викликають найрізноманітніші думки – це повісті чи романи. Не існує єдності відносно піджанру його романів.
Хоча всі вони мають характерні особливості: строга сюжетна побудова – авантюрні пригоди поета-богеми; всі романи про одну й ту ж ситуацію та про одного й того ж героя; автоцитування.
Характеристика всієї романістики Ю. Андруховича як карнавальної є недостатньо чіткою. Романи «Рекреації», «Московіада» та «Перверзія» визначаються як карнавальна трилогія. Проте наступний роман «Дванадцять обручів» та, особливо, останній – «Таємниця» не можна класифікувати як карнавальні.
Тому вивчення романістики як метароману допоможе подолати наведені проблеми. Як зазначає В. Єрофеєв: «Тільки вивчення мета-роману як системи дозволяє створити адекватне уявлення про кожен роман окремо» [2, 23].
Основу метароману Ю. Андруховича формують такі твори: «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «Дванадцять обручів» (2003), «Таємниця» (2007). Прафабулою цього мета-роману можна визначити міфологему «Орфей хронічний», яка формує наскрізну тему й мотив поета-богеми, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень «фізики в метафізику». Автор в автокоментарі до роману «Дванадцять обручів», який можна вважати ядром метароману, коментує: «З усього Пантеону саме Орфей чомусь не дає мені спокою своїми дещо гротесковими перевтіленнями. Спочатку Самійло з Немирова, прекрасний розбишака і разгуляй-душа, заспокоїв грою на поздовжній флейті розлютованих тварин із мандрівного звіринця і звелів їм сумирно повернутися до покинутих було кліток. Потім уже інший Немирич, Юрко (далекий нащадок першого), потрапляє у (саме так, всередину) потойбічну забаву, локалізовану на чортопільській Віллі з грифонами, щоб – як йому здається – витягнути звідти свою Евридику-Амальтею, насправді ж – щоби відбути певну антисмертельну ініціацію і звільнитися, бодай тимчасово, від невиліковної хвороби [«Рекреації»]. Отто фон Ф. у московській «Московіаді» не просто вважає український переклад Рількових «Сонетів до Орфея» найкращим із йому відомих. Він, зрештою, й сам опиняється згодом у всіх без винятку стратегічних пеклах московського колективного підсвідомого, а його Евридику цього разу звати Галею.
Про Стаса Перфецького (Спаса Орфейського) – цілком окрема мова. Його смерть – швидше за все, фіктивна й удавана, все-таки
Впритул допровадила мене до переконання, що наступна, в наступному романі, повинна бути справжньою [«Перверзія»]. <…> «… я майже переконаний, що напад менад на Орфея стався десь у нашій, карпато-балканській зоні світу. Мітологічний Орфей і сам походив звідси. На відміну від Карла-Йозефа Цумбруннена, що його лише віддалено-родова фатаморґана прадіда – карпатського лісівника одного фатального дня вперше випровадила на ці Богом і людьми забуті терени» [«Дванадцять обручів»]» [3, 324-325].
Складна мовна гра приховує просту й одноманітну фабулу, прагне відвернути, захопити, зачарувати читача екзотичною красою і перманентною новизною. Та варто подолати його магію, нав’язливий захват полістилістикою і почати з початку, з роману «Рекреації», щоб побачити, як складається повторювана потім багато разів формула сюжету. Вона досить проста, потребує постійного «розпису», нових ходів авторської фантазії і словесних прикрас.
Отже, основна тема сюжетів метароману Ю. Андруховича – авантюрні пригоди поета-богеми. Саме образ людини суспільства споживання, що потрапив під переслідування якихось таємних сил, і тема фантомної світової змови стають, відповідно, центральним типом героя і центральною темою постмодерністської літератури. Ця магістральна тема ініціації-випробувань героя роману повністю збігається з темою магічного театру. Магічний театр – гра, хитромудрий спектакль, який поступово з недбалої гри героя роману перетворюється в найсерйозніше життєве випробування. Сцени «магічного» спектаклю – етапи випробування, за якими лежить шлях, повний спокус, помилок, прозрінь, мінливість дії, в якій щире, сором’язливе почуття замінює еротична атмосфера таємничого та карнавалу.
Отже, ідея «магічного театру» проходить магістральною темою через метароман, виявляючись у тому або іншому вигляді і варіюючись залежно від авторських цілей і художніх установок. Невипадково дослідники творчості Юрія Андруховича визначають у його романістиці наявність елементів теми магічного театру, структура якого, як художнього прийому, закріпилася на одному з провідних місць у сучасному романі.
Твори Ю. Андруховича об’єднуються у метароман системою взаємозв’язків на багатьох рівнях. Найпереконливіший із них –
Метапроза. Більшість дослідників розглядають постмодерністський роман як модифікацію жанру роману – метапрозу («metafiction»). Термін метапроза був уперше описаний Л. Гатчіен в її роботі «Поетика постмодернізму» (1988), де він одержав назву «історіографічна метапроза», яку можна розшифрувати так: історіографічний – дослівно пише історію, метапроза – текст коментує свій вигаданий статус, підкреслює зробленість твору, оголяє «текстуальність тексту». Історіографічна метапроза, на думку дослідниці, краще ніж інші відображає суперечливий характер постмодернізму.
М. Ліповецький узагальнює поняття «метапроза» [1, 45]:
– тематизація процесу творчості через мотиви творчості, життєбудівництва, літературного побуту;
– високий рівень репрезентативності всюди наявного автора-творця, що знаходить свого текстового двійника в образі персонажа-письменника (останній є автором саме того твору, який ми зараз читаємо);
– дзеркальність оповідання, що дозволяє постійно співвідносити героя-письменника й автора-творця, «текст у тексті» і «рамковий текст»;
– прямі або непрямі коментарі, що трактують взаємопроникнення текстової і позатекстової реальностей;
– «оголення прийому», що переносить акцент із цілісного образу світу, створеного текстом, на сам процес конструювання і реконстру-ювання цього, ще не завершеного, образу. Як наслідок цієї якості може бути розглянута специфічна активізація читача, поставленого у становище співучасника творчої гри (звідси виняткова роль пародій, самопародій, різних загадок, ребусів, анаграм і т. п.);
– просторово-тимчасова воля, що виникає в результаті ослаблення міметичних мотивувань, своєю чергою пов’язана з посиленням «творчого хронотопу», що здобуває становище, рівноправне стосовно навколишніх «реальних» хронотопів».
Розглядаючи ці характеристики, можна стверджувати, що мета-проза є важливим аспектом постмодерністського роману. Метапроза перетворює розрізнений і гетерогенний матеріал типового постмо-дерністського роману в ціле. Дійсно, не викликає сумніву, що літературні тексти постмодернізму, в своїй переважній більшості, володіють єдністю емоційного тону і загального враження, особливо романи пізнього постмодернізму. Метапроза є центром змістовного
Центру, вираженого формальними засобами. Цей змістовний центр І. Ільїн називає «маскою автора» – образом автора в романі. Це характерна межа постмодерністської манери оповідання, яка «є тим камертоном, який настроює й організовує реакцію імпліцитного (а заразом і реального) читача, забезпечуючи тим самим необхідну літературну комунікативну ситуацію, що зберігає твір від комунікативного провалу» [4, 165]. Отже постмодерністський роман – це метапроза.
Pages: 1 2
Збережи - » Типологія Романів Юрія Андруховича . З'явився готовий твір.