Вона була некваплива,
Не холодна, не балакуча,
Без погляду нахабного для всіх,
Без домагань на успіх,
Без цих маленьких кривлянь,
Без наслідувальних витівок…
Все тихо, просто було в ній.
Але манера дивитися свысока зробила те, що Онєгін зовсім навіть не довідався Тетяну, коли зустрів її в перший раз, у глухомані, у скромному образі чистої, безневинної дівчини, що так оробели перед ним спочатку. Він не зумів відрізнити в бідній дівчинці закінченості й досконалості, що йому ще має бути довідатися наприкінці роману. В. Г. Бєлінський порахував, що Онєгін прийняв Тетяну за «моральний ембріон». І це після листа її до Онєгіна, де відбилися всі її переживання, почуття, мрії дитинства, ідеали, надії. З якою готовністю ця дівчинка довірилася честі Онєгіна:
Але мені порукою ваша честь,
И сміло їй себе довіряю…
До речі, і вік Тетяни лише змушує порівнювати неї в тринадцять років з «хвилюється дув, що,» з Онєгіним у його вісімнадцять років, з «ревнивими дружинами» світла. Цікавий той факт, що, швидше за все, у первісному варіанті, Тетяні було сімнадцять років, що підтверджує Пушкіна (29 листопада 1824 року) у відповідь на зауваження В’яземського щодо протиріч у листі Тетяні до Онєгіна:
…лист жінки, до того ж сімнадцятилітньої, до того ж закоханої!
Пушкін дуже точно вказує на те, що Тетяна набагато глибше Євгенія, саме підкреслюючи її вік. Вік Тетяни є ще одним засобом для протиставлення її Онєгіну й суспільству. Пушкіна наділяє свою улюблену героїню тонкою душею, піднесеними думками, «полум’яним серцем». Тетяна у свої тринадцять років - натура винятково духовно розвинена, з особливим внутрішнім миром, вона натура тверда й непохитна у своїй шляхетності, щирості, чистоті:
Тетяна любить не жартуючи
И віддається безумовно
Любові, як миле дитя.
Тетяна тут виявляє собою ще одну трагедію Онєгіна: вона пройшла в житті Євгенія повз нього, причому пронесла свою любов через все своє життя, хоча не була оцінена ім. У тім і трагедія не тільки їхнього роману, але й трагедія душі людської, тому як самі образи героїв доводять неможливість їхнього спільного щастя. І тут тринадцятилітня дівчинка, можливо, допомагає нам зрозуміти, заглянути в душу Євгенія:
Він у першій юності своєї
Був жертвою бурхливих оман
И неприборканих страстей.
Дійсно, сама присутність Тетяни в романі ясно показує внутрішню порожнечу Онєгіна, породжену, бути може, даниною світла, моді («модний тиран»), і це, звичайно, розуміє Тетяна. У безсмертних строфах роману поет зобразив її посетившею будинок настільки загадкового ще для неї людини. І от Тетяна в його кабінеті, розглядає його книги, речі, предмети, намагається вгадати по них душу його, розгадати свою загадку, і, нарешті, у роздум з дивною посмішкою губи її тихо шепотять:
Що ж він? Ужели подражанье,
Незначна примара, иль ще
Москвич у Гарольдовом плащі,
Чужих примх истолкованье,
Слів модних повний лексикон?…
Уж не чи пародія він?
У цих словах Тетяни викривається та сама трагедія світла, про яку вже так багато було сказано раніше. І тут же сама вона вперше довідається це саме світло, щоправда, будучи вдалині від нього. У чорнових варіантах осуд Онєгіна, а разом з ним, як розуміємо, і світла, було висловлено ще в більше різкій формі:
Москаль у Гарольдовом плащі…
Блазень у Чильд-Гарольдовом плащі…Він тінь, кишеньковий лексикон.
Погляд на Онєгіна як на явище наслідувальне, що не має корінь у російському ґрунту, робить ще ценней близькість Тетяни до народу. Так, Тетяна повинна була розгадати душу, сковану тягарем світла, повинна була прошептати це. І адже викриття цього наслідування, хвороби суспільства, звучить ще страшнее, коли його вимовляє людина настільки чистий, наївний, як Тетяна.
У Москві потім Тетяна вже знає, чого очікувати від суспільства, вона побачила відбиття цього порочного світла в Онєгіні. Але Тетяна, незважаючи ні на що, вірна своїм почуттям, не зрадила своєї любові. Світське придворне життя не торкнулося душі «милої Тани». Ні, ця та ж Таня, та ж колишня сільська Таня! Вона не зіпсована, вона, навпроти, стала ще твердіше в прагненні до щирості, істині, чистоті. Вона обтяжена цим пишним життям, воно страждає:
Їй задушливо тут… вона мрією
Прагне до життя польової…
Проста діва,
Із мріями, серцем колишніх днів,
Тепер знову воскресла в ній.
Уже говорилося про порівняння Тетяни з місяцем, і тут, у Москві, Тетяна затьмарює своїм внутрішнім світлом всіх навколо:
Вона сиділа в стола
Із блискучою Ніною Воронскою,
Цей Клеопатрою Неви;
И вірно б погодилися ви,
Що Ніна мармурової красою
Затьмарити сусідку не могла,
Хоч сліпуча була.
Автор не зрячи посадив свою Тетяну поруч із «блискучою Ніною Воронскою», тому що Ніна - збірний образ, у якому укладена краса зовнішня, та й та, адже, «мармурова», і внутрішня порожнеча. Правда, пушкінську Тетяну не треба було пояснювати, душа її «протягає в кожному слові її, у кожному русі», тому Ніна й не могла затьмарити Тетяну. Наприкінці роману найбільше яскраво виражене споріднення душ Тетяни й Пушкіна: автор довіряє їй висловити його думки й почуття. Тетяна всією своєю істотою зв’язує нас із автором. Відповіддю на це питання є слова Кюхельбекера:
Поет у своїй восьмій главі схожий на Тетяну. Для ліцейського його товариша, що з ним виріс і знає його напам’ять, як я, скрізь помітне почуття яким Пушкін переповнений, хоча він, подібно своїй Тетяні, і не хоче про це почуття знав світло.
Отже, Тетяна вже не тільки муза Пушкіна, поезія, та й, мабуть, саме життя, але й виразниця його ідей, почуттів, думок говорить Онєгіну:
Але я іншому віддана,
Я буду століття йому вірна.
Висловила вона це саме як російська жінка, у цьому її апофеозу. Вона висловлює правду поеми. Саме в цих рядках, мабуть, укладений весь ідеал героїні. Перед нами російська жінка, смілива й духовно сильна. Хіба може така сильна натура, як Тетяна, заснувати своє щастя на нещастя іншого? Щастя для неї, насамперед, у гармонії духу. Чи могла вирішити інакше Тетяна, з її високою душею, з її серцем?
Але питання, чому ж Пушкін змусило свою «ласкаву Музу» так страждати незмінно хвилює читача. Тут, безумовно, треба відзначити, що вірний правді, тільки правді, він не зробив її щасливої, він змусив її плакати - про себе, про Онєгіна. Тетяна у своєму нещасті підсилює трагедію Онєгіна; автор кинув його до ніг Тетяни, змусив його проклинати свій жереб, жахатися власного життя. Він вирвав у Євгенія найжорстокіше визнання:
Я думав: вільність і спокій
Заміна щастю. Боже мій!
Як я помилився, як покараний!
У Тетяні ще раз видний сила духу російської людини, почерпнута з народу. Тетяна - жінка такої щиросердечної краси, що упокорювала навіть навколишню вульгарність. І жінка ця була «покійна й вільна». Пушкіна повів її ладь, останнім словом у її визнанні залишивши слово «вірність». Її прекрасна душа була відкрита Пушкіну вся, там не була жодного темного куточка, куди б він «не зміг заглянути своїм уявним поглядом». «Вільність і спокій - заміну щастю», ніколи вона не шукала їх, на догоду їм ніколи не відгороджувалася від миру презирством і байдужістю. Вона, може, і не знала щастя в любові, зате знала високий моральний закон, що виключає себелюбність («Моральність (мораль) у природі речей» Неккер ), знала свою життєву мету, рівним своїм світлом уже здатну обдарити життя до кінця. Без оглядок і міркувань ішла вона до цієї мети; ішла твердо, тому що, «російська душою», цільна в самій своїй істоті, і не могла жити інакше.
Не може Тетяна піти за Онєгіним, адже він «билина, що носиться вітром». Не така вона зовсім: у неї й у розпачі, у страждальницькій свідомості, що загинуло її життя, все-таки є щось тверде й непорушне, на що опирається її душа. Це її спогаду дитинства, спогаду батьківщини, сільської душі, у якій почалося її смиренне, чисте життя, - це «хрест і тінь галузей над могилою її бідної няньки». ПРО, ці спогади й колишні образи їй тепер драгоценнее, адже вони тільки й залишилися їй, але вони-те й рятують її душу від остаточного розпачу. І це не мало, ні, отут уже багато чого, тому що отут ціла підстава, отут щось неразрушимое. Отут зіткнення з батьківщиною, з рідним народом, з його святинею. «Є глибокі й тверді душі, - говорить Достоєвський, - які не можуть свідомо віддати святиню свою на ганьбу, хоча б і з нескінченного страждання» .
Але тим ужаснее трагедія Онєгіна. Адже в мовленні Тетяни - ні тіні мстивості. Тому й виходить повнота відплати, тому-те Онєгін коштує «як громом уражений». «Всі козирі були в неї в руках, але вона - не грала» . У кого з народів - така любовна героїня: смілива й гідна, закохана - і непохитна, ясновидюща - і любляча
Збережи - » Тетяна Ларіна жінка виняткової щиросердечної краси - Твір по добутку А. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін” . З'явився готовий твір.