Якщо говорити про таких письменників, як Гоголь і Достоєвський, то тема "маленької людини" постійно є присутнім у їхній творчості. Лермонтов ставив перед собою інше завдання: показати неабияку особистість, що страждає в бездіяльності, не бачачи змісту в житті, тому що для такої особистості будь-яка діяльність це дріб’язкова дурниця. І все-таки Лермонтов майже один з перших прозаїків у російській літературі торкнувся цієї теми. Образ Максима Максимовича з роману "Герой нашого часу" незабутній. Уперше ми з ним знайомимося в передмові до повісті "Бэла". Автор зустрічає в шляху стриманого літнього офіцера, що подає йому корисні ради. Це Максим Максимович. Називаючи "азіатів бестіями", выманивающих гроші на горілку, він зайвий раз переконує нас у тім, що занадто довго жив на Кавказі й добре знає вдачі й звичаї цієї країни. Максим Максимович із першого погляду розташовує до себе своєю життєвою мудрістю, спокійною невибагливістю, умінням шануватися. Він рідко кому розкриває душу, але якщо полюбить, то назавжди. Немов батько рідний, він опікує Белу, Печорина, підгодовує Казбича й Азамата. Тому-Те й запрошує його до себе в гості мирної князь. По походженню Максим Максимович дворянин, але, мабуть, він зі збіднілого дворянства, без впливових зв’язків і грошей. Незважаючи на свій вік, він усього лише в чині штабс-капітана. Максим Максимович не звик підлещуватися перед "сильними миру цього", і хоча генерал Ермолов давно в опалі перед царем, Максим Максимович не боїться з повагою говорити про нього вголос. Він необразливий, простуватий, тому йому важко розібратися в складних почуттях Печорина. Одне він знає твердо людей кривдити не можна. Коли він відговорює Печорина від викрадення Білі, розуміючи, що вона швидко Печорину знудить, він як би заздалегідь попереджає, що добром це не скінчиться. Але в нього не вистачає сили волі наполягти на своєму або віддати строгий наказ, адже Печорин по положенню в міцності є його підлеглим. Весь його протест виразився в тім, що він у присутності Печорина став надягати мундир і не приймав його в себе, як раніше, по-домашньому. Старий служака й чимала людина, Максим Максимович розуміє тільки одне, що він винуватий у смерті Білі не менше, ніж Печорин, і постійно внутрішньо стратить себе за це. Він давно простив Печорина, знаючи, що молоді люди ветрены й недальновидні, але себе він простити не може. Через кілька років він знову зустрічає Печорина й з радістю готовий кинутися йому на шию, тому що Григорій був йому як рідний син, але у відповідь одержує всього лише кілька ввічливих фраз і холодну посмішку. Максим Максимович уражений, він не очікував того, що вони зустрінуться як чужі люди. На мою думку, Печорину навряд чи була приємна зустріч: адже Максим Максимович це мовчазний докір його далеко не шляхетному вчинку. Не думаю, щоб у Печорина дійсно було кам’яне серце й він не мучився від свідомості, що даром загубив чисту душу. Я думаю, світський лиск, звичка глибоко ховати щирі copyright