Бура мглою небо криє… А. Пушкін Я коштую у величезного вікна, за яким бушує заметіль, рвучкий вітер кидає сніг у скло, завиває пронизливо й жалібно. Здається, змішалися земля й небо й потонули в загальному хаосі снігу й вітру. У таку погоду не хочеться залишати теплого житла, і мимоволі поеживаешься, уявляючи собі самотніх перехожих на спустілій темній вулиці. Але потім приходить майже божевільна думка, а чи не піти на вулицю, зустріти віч-на-віч вітер і сніг, відчути на собі лють бури. Тихо виходжу в коридор, одягаюся й вислизаю у двір. Вітер-Забіяка кидає в особу сніг, рве підлоги куртки, але на душі чомусь стає радісно. Намагаюся йти всупереч вітру. Так, у житті треба не ховатися від труднощів, а сміло йти їм назустріч, перемагати свою слабість, нерішучість, острах і непевність у власних силах. «Дорогу подужає идущий». З вікна все представлялося страшнее, зараз же мене охоплює невтримна радість. Я йду всупереч стихії, але вес гарне дуже швидко закінчується: мама виявляє мою відсутність і заганяє в будинок. Треба «протистояти іншій стихії» - неуцтву, і я сідаю за уроки