Свята мудрість літописця Пимена з драми О.Пушкіна визначає невіддільність особистості від загальнонародної трагедії, оскільки кожен якоюсь мірою несе відповідальність за гріхопадіння всенародне. Тому пушкінський святий старець пророчо передчуває неминучість страшних потрясінь для всього руського народу. Віщі сни бачить і майбутній самозванець Гришка Отреп’єв, однак піддається він бісівським спокусам кинути виклик долі, проігнорувати Вищі закони, мудрі застереження старця. Не бажає усвідомити майбутнього падіння Григорій, адже за примарними славами і почестями не зумів відчути грядущу ганьбу:

• А мой покой бесовское мечтанье
• Тревожило, и враг меня мутил.
• Мне снилося, что лестница крутая
• Меня вела на башню; с высоты
• Мне виделась Москва, что муравейник;
• Внизу народ на площади кипел,
• И на меня указывал со смехом,
• И стыдно мне и страшно становилось
• И, падая стремглав, я пробуждался…

Не новим при цьому було і трактування жіночого стимулу. Згадаємо “Гамлета”, “Макбета”, “Короля Ліра”, “Ричарда III”, “Цезаря та Клеопатру” Шекспіра, класицистичні трагедії Корнеля і Расіна. Злощасну роль відіграє у долі свого чоловіка шекспірівська леді Макбет, змушуючи того переступити моральну межу (сміти лише те, що можуть люди сміти), незаконно захопити трон і тим самим поставити себе поза законом. Пушкін любовну колізію Самозванця і Марини розкриває лише як один із чинників у системі розмаїття подій, ставлячи перед собою дещо інші завдання — зобразити не вузьке коло героїв, не конфлікти особистісного плану, а відтворити передусім епохальну долю народу, взаємовідносини і боротьбу різних суспільних прошарків, національних інтересів: у трагедії майстерно передаються настрої і прагнення бояр, духовенства, простолюду, чужинських і руських воїнів, польської шляхти і т.д.

Висвітлюючи невіддільність особистісного начала від суспільного, автор “Бориса Годунова” проявляє себе як неперевершений майстер масових сцен, у яких спостерігаємо еволюції і зміни в настроях героїв, у їх надіях і розчаруваннях, у нелегких шляхах пізнання, розуміння катастрофічних наслідків гріховних переступів, коли нерозкаяний злочин породжує інший — фатальний не тільки для окремої людини, але й для цілого народу. Відштовхнувшись від сковуючої ідейнохудожні замисли класицистичної естетики з її принципами трьох єдностей, морального дидактизму і пафосності, Пушкін у певних традиціях шекспірівського театру, використовуваних і Гете, і Шиллером, створює історичну трагедію реалістичного характеру пророчоповчального змісту, власне, твір, який співзвучний ідейнофілософською проблематикою не тільки конкретній епосі, поетичну драму не тільки суспільного аналізу, але й п’єсу, де психологічна, духовноетична, моральні сфери людського життя проявляються на соціальноісторичному фоні, висвітлюючи таким чином взаємовідносини людини з Абсолютом, у проблемі вибору між Добром і Злом, між Правдою і конформізмом.

 Власне, спрацьовував визначений згодом бальзаківський принцип, коли “всі пристрасті, країни, звичаї, характери, явища природні і моральні” проходять глибоке художнє осмислення.

Нагадаємо, що тема самозванства у “Борисі Годунові” є центральною. І суть не в тому, кому більше уваги приділяє автор у творі — царю Борису чи Самозванцю (останньому у п’єсі відведено значно більше сцен). Пушкін художньо вмотивовує причини і наслідки цього злочинного явища і в конкретних людських долях, і в суспільстві загалом, оскільки особистість, яка порушила сакральність визначеної Промислом влади, не розкаяна в переступах, стає імпульсом у всенародних бідах.

По суті, самозванцем є і Борис Годунов, котрий здобув трон низкою кривавих злочинів. Годунов уже правив Московською державою одноосібно при безвольному Феодорі Івановичі. Як і його попередник Іван Грозний, він зміцнював самодержавство, підтримував патріотично налаштоване дрібне дворянство, налагоджував торгові і культурні зв’язки з Європою. У той же час ще при Феодорі Борис Годунов юридично закріпив кріпосницький лад, навіть відібрав право Юр’єва дня, коли в день святого Георгія (Юрія) селяни могли перейти від одного феодала до іншого (відомий афористичний вислів: “Воттебе, бабушка, и Юрьев день!”).

Після смерті Феодора Борис, котрий організував убивство законного спадкоємця Димитрія, намагався  зійти на престол в урочистостях всенародного волевиявлення (такий жест, як свідчить історія, популярний серед самозванців усіх епох), оскільки претендентів серед еліти на владу (причому далеко значніших) було чимало. Саме про це йдеться уже в перших чотирьох сценах п’єси.

У сцені “Царські палати” ми бачимо вінчання Годунова на престол, який дістається нерозкаяному грішнику — саме йому присягають, переступивши через власну честь і віру, бояри. Водночас стає відомо патріарху, що уособлює владу духовну, про появу на Русі самозваного Псевдодимитрія — збіглого монаха Отреп’єва. Згодом про це від Шуйського дізнається і Борис, який і в найвищій земній владі не знаходить ні щастя, ні любові, ні супокою, котрі йому пророчили на довгі роки різні нехристиянські елементи, сиріч віщуни. Не викликали в народу любові до новоявленого царя різні дрібні “милості” і “щедроти”:

• Мне счастья нет. Я думал свой народ
• В довольствии, во славе успокоить,
• Щедротами любовь его снискать —
• Но отложил пустое попеченье:
• Живая власть для черни ненавистна.

Пушкін змальовує Бориса великим державником у всіх вчинках і прагненнях. Заради зміцнення союзницьких уз, зв’язків з Європою він заручає свою доньку майбутнім шлюбом з датським принцом іоанном (”Я дочь мою мнил осчастливить браком”), однак жених неждано вмирає в Москві від простуди (”Как буря, смерть уносит жениха”), схвалює потяг до знань, науки сина царевича Феодора Годунова як майбутнього спадкоємця престолу, що надовго закріпить династію Годунових. Цар Борис посилав для навчання молодь за кордон, запрошував іноземних спеціалістів з військової справи (у творі зустрічаються в одному з епізодів двоє офіцерів — німець Розен і француз Маржерет). Однак Годунов живе з нерозкаяним гріхом, тому і смерть невинно убієнного царевича Димитрія, волею Божою призначеного на царство, лежить на ньому Каїновим тавром, від чого царя спіткають постійні невдачі: під час його правління трапляється страшний неврожай, як наслідок цього — великий голод, потім — пожежа в Москві, втрата домівки багатьма людьми, інтриги і змови бояр, князів, невдоволеність народна, що відкривало шлюз іноземним експансіям. Разом з тим цар Борис посилив репресії, розширив таємну агентуру, всякого роду донощиків і шпигунів, ввів обов’язкову молитву за своє здоров’я: вона мала читатися, як правило, за кожним обідом. Невдоволення серед народу та еліти посилюються, на царя вішають усі злочини:

• Кто не умрет, я всех убийца тайный;
• Я ускорил Феодора кончину,
• Я отравил свою сестру царицу,
• Монахиню смиренную… все я!.

Характерно, що Борис усвідомлює причину власних невдач: непокаянний гріх в убивстві малолітнього Димитрія лежить десь на дні його совісті (”И мальчики кровавые в глазах… И рад бежать, да некуда… ужасно! Да жалок тот, в ком совесть нечиста!”).

Але, узурпувавши необмежену владу, Годунов відкидає неодноразові, даровані Вищим Промислом шанси для покаяння, від чого гріх кровного переступу, здійснений самодержцем у минулому, переходить на весь народ, який незабаром переживе чергові потрясіння, піддавшись при цьому на омани та облуди інших клятвопорушників, відвертих і прихованих ворогів Русі, власне і чужих поневолювачів. Вірячи у витворену легенду про “воскреслого” Димитрія, і дворянство, і простолюд переходитимуть масово у ворожий стан.

Цікавою і багатозначною в трагедії є сцена, де нерозкаяний грішник Борис (перед цим він погодився на прохання патріарха перенести мощі убієнного Димитрія як святі і чудотворні в Архангельський собор) просить молитви за себе у юродивого Миколки (реально існуюча особа Ніколка Салий жив справді у часи Смути і, кажуть, зумів відвести ворогів від Пскова).

Pages: 1 2