Дія драми відбувається у вигаданому провінційному місті Калинове. Його жителі знати не знають інших земель і країн. Навіть про своєму прошлом вони зберегли неясні, що втратили зміст спогаду: Литва до них “з неба впала”. Серед діючих осіб п’єси майже немає тих, хто не належав би калиновскому миру. Жваві й лагідні, владні й забиті, купці й конторники, мандрівниці й навіть стара божевільна бариня, що пророкує всім пекельні борошна, всі вони обертаються в замкнутій патріархальній сфері. Лише одна людина не належить калиновскому миру по народженню й вихованню
Він не схожий на інших жителів міста виглядом і манерами це Борис, парубок, що приїхав до дядька, щоб одержати свою частку спадщини. Ця новизна й привернула увагу головної героїні Катерины до Бориса. Вона, що утомилася від придушення власної волі й незалежності, що не бачить любові від чоловіка й свекрухи, раптом відкриває в собі нове відношення до миру, нове почуття, неясне ще самій героїні: “Ох, дівчина, щось із мною недобре робиться, чудо якесь! Ніколи із мною цього не було. Щось у мені таке незвичайне. Точно я знову жити починаю або…уже й не знаю”.
Це почуття, що Катерина не може пояснити, що прокидається почуття особистості. Але Островський, випливаючи своїй манері виражати соціальні питання через моральні проблеми, не надає “чуду” форми суспільного протесту, а наділяє героїню почуттям закоханості. У Катерине народжується й росте пристрасть, але ця пристрасть одухотворена, далека від бездумного прагнення до таємних радостей. Вона намагається боротися з нею, тому що це що прокинулося й заговорило з усією силою почуття любові сприймається героїнею як страшний, незмивний гріх, тому що любов до чужої людини для неї, замужньої жінки, є порушення морального боргу. Моральні заповіді патріархального миру для Катерины повні свого високого змісту
Вона всією душею хоче бути чиста й бездоганної, її моральна вимогливість до себе безмежна, безкомпромісна. Усвідомивши свою любов до Бориса, героїня щосили прагне їй протистояти, але не знаходить опори в цій боротьбі: “А от що, Варячи, бути гріху якому-небудь! Такий на мене страх, такий-те на мене страх! Точно я коштую над прірвою й мене хтось туди штовхає, а удержатися мені немає за що”. І дійсно, навколо її всі вже валить. Заклик Катерины до Тихона, остання надія обпертися на любов чоловіка залишаються незатребуваними
Він залишає неї, прагнучи вирватися з-під тяжкої опіки матері. Знемагаючи в боротьбі із пристрастю до Бориса, у розпачі від що наближається й неминучої поразки в цій боротьбі, вона просить Тихона взяти її із собою в поїздку. Але Тихін зовсім не розуміє, що відбувається в душі дружини: йому здається, що це порожні жіночі страхи, і думка зв’язати себе сімейною поїздкою представляється йому доконаною безглуздістю. Тільки що глибоко скривджена наказом, що їй дав Тихін під диктування матері, Катерина хапається за останній засіб обряд і примус
Вона просить взяти з її страшну клятву: “Щоб не видать мені ні батька, ні матері! Умерти мені без покаяння, якщо я…” Але він не дає їй домовити й тим самим позбавляє її останнього шансу захиститися від спаленілого почуття. Усвідомивши в собі грішну пристрасть, але залишаючись дуже релігійної, Катерина не може молитися, як колись: занадто далека вона від нещирості перед Богом. Це теж підриває в ній здатність до протистояння почуттю, що заволодів нею,
Підхоплена вихром страсті, що зливаються для неї з поняттям волі, вона стає смілива до зухвалості, зважившись не відступати, не жалувати себе, вона нічого не хоче приховувати. “Коли я для тебе гріха не побоялася, чи побоюся я людського суду!” говорить вона Борисові
Але це саме й передвіщає подальший розвиток драми загибель Катерины. Свідомість гріха живе в ній і в щастя, що з величезною силою опановує нею, і тоді, коли щастя скінчилося. Вона не боїться людського суду, їй страшний Божий суд. Під час грози, побачивши “геєну вогненну”, Катерина 216 прилюдно кається, тому що її внутрішні переживання дійшли до такого розжарення, що вона вже не могла приховувати свою невірність
Покаяння її відкинуто. Повна відсутність надії на прощення штовхає її на самогубство - гріх ще більш тяжкий з погляду християнської моралі. Смерть героїні є кульмінацією її внутрішніх хвилювань. Смерть це кінець її внутрішній відплаті й… заспокоєння. Катерина хотіла жити по почуттю, не підкоряючись загальному правилу: любов і шлюб - речі несумісні
Їй не дозволили. Катерина не може більше терпіти нападок свекрухи, чоловік їй “осоружний, пещення-те його мені гірше побоїв”, і вона йде з будинку. Але куди вона піде? Вона ж “мужняя дружина”. У неї залишаються тільки два виходи: повернутися додому й скоритися або піти з життя
Вона вибрала останнє, тим самим кинувши виклик деспотизму й неуцтву “самодурів”. Катерина своїми поводженнями відкидає принципи домостроївської моральності, рветься до нового життя й віддає перевагу смерть життя в неволі. Завдяки цьому, за словами Добролюбова, “самодурство, як ми бачимо, втратило свою самовпевненість, втратилося й твердості в діях, втратило й значну частку тої сили, що полягала для нього в наведенні страху на всіх”. Тому смерть Катерины, по-моєму, є провиною калиновского миру миру без милосердя, де є присутнім тільки порожня оболонка Закону
И ще, мені здається, що загибель героїні є не тільки провиною, але й відплатою самодурам: у фіналі, слідом за визнанням Катерины, треба знов-таки відкритий, при людях, бунт сина Кабанихи, тобто разом зі смертю Катерины приходить і катастрофа Кабановой. “Протест проти них не заглушається вже”, сказав Добролюбов.
Збережи - » Тема провини й відплати в драмі А. Н. Островського «Гроза» . З'явився готовий твір.