Російське суспільство сорокових років XIX століття - часу, у яке почалася літературна діяльність Н. А. Некрасова, - активно шукало шляхи розвитку Росії. Тоді вже досить чітко визначилися такі плини й напрямки суспільної думки, як офіційна ідеологія, слов’янофільство, західництво; у цей же період ішло формування революційної демократії, очолюваної Бєлінським і Герценом. Проблемою, уникнути рішення якої в тих умовах було просто неможливо, стало звільнення народу від кріпосної залежності. Боротьба за інтереси знедолених, усвідомлення грандіозності що здійснюється вносили в життя людини, що избрали шлях заступника російського орача, відчуття повноти буття й щастя

Суспільний рух того років досяг небувалого розмаху. У світі мистецтва знову й знову піднімалося питання про призначення літератури, і зокрема поезії. Неодноразово звертався до цієї проблеми й Некрасов. Шлях “викривача юрби, її страстей і оман” поет обрав ще замолоду, але перші висловлення на цю тему ставляться до більше пізнього часу. 21 лютого 1852 року, у день смерті Н. В. Гоголя, ім’я якого нерозривно пов’язане із гражданственностью в літературі, Некрасов написав вірш “Блаженний незлобивий поет…

” - першу поетичну декларацію. На полюсах своєї системи цінностей він позначив зовні протилежні й внутрішньо ворожі поняття “спокійного мистецтва” і “караючої ліри”. Свій же тернистий шлях Некрасов обрав давно, давно користь стала головною метою його поезії, а любов, ненависть - джерелом, що харчує неї. Наступною голосною заявою творчого кредо став вірш 1856 року “Поет і громадянин”.

Воно побудовано як діалог, і ця форма традиційна для російської літератури. Так були написані “Поет і юрба”, “Розмова книгопродавца з поетом” А. С. Пушкіна, “Журналіст, читач і письменник” М. Ю. Лермонтова. Але діалог у Некрасова - це внутрішня суперечка, боротьба в його душі Поета й Громадянина. Сам автор трагічно переживав цей внутрішній розрив, часто пред’являв до себе ті ж претензії, що й Громадянин до Поета. Громадянин у вірші соромить Поета за бездіяльність, у його розумінні безмірна височина цивільного служіння затьмарює колишні ідеали волі творчості, нова висока мета - загинути за Вітчизну: “…

іди й гинь бездоганно”. По суті, у вірші дві сповіді: кожний з героїв відкриває душу, і стає ясно, що в ідеях опонентів немає антагонізму. Лише неварта слабість, боягузтво заважають Поетові встати поруч із Громадянином. Я покликаний був оспівати твої страданья, Терпеньем вражаючий народ!

Ці рядки Некрасов пише в 1867 році у вірші “Умру я незабаром. Жалюгідна спадщина…”. Поет знову звертається до гасла, що визначає всі його творчість

В 1874 році Некрасов створює вірш “Пророк”. Це добуток, безумовно, продовжило ряд, у якому вже стояли утвору Пушкіна й Лермонтова. У ньому знову говориться про труднощі вибраного шляху, про божественний початок творчості: Його ще покамест не розіпнули, Але година прийде - він буде на хресті, Його послав бог Гніву й Суму Царям землі нагадати про Христю. Бог Некрасова дуже мало схожий на богів його попередників

Христос цього “Пророка” ближче до рятівника соціалістів-утопістів, чим до тому, кого шанувала православна церква. В 1877 році Некрасов визначає мети життя кожної людини, у тому числі й поета: “Сіяйте розумне, добре, вічне…” (“Сівачам”), ще раз звертається до теми жертвоприносини: Хто, служачи великим цілям століття, Життя свою цілком віддає На боротьбу за брата людини, Тільки той себе переживе… (“Зине”) Отже, вся творчість Некрасова затверджувало думку: “Поетом можеш ти не бути, але громадянином бути зобов’язаний”. У той же час автор цих рядків не раз звертав увагу на те, що в його душі поет і громадянин уживаются погано.

У вірші 1876 року “Зине” він визнавався: Мені боротьба заважала бути поетом, Пісні мені заважали бути бійцем. Некрасову було гірко усвідомлювати, що, прагнучи бути бійцем, він добровільно відрікся від поетичної волі. Жалю про загублений багаторазово повторюються у віршах поета: Немає в тобі поезії вільної, Мій суворий, незграбний вірш!

Немає в тобі мистецтва, що творить… (“Свято життя - Молодості роки…”, 1855) Як мало знав вільних натхнень, ПРО, батьківщина! сумний твій поет! (“Умру я незабаром. Жалюгідна спадщина…”, 1867) Зайнятому журналістською роботою - суспільною боротьбою - Некрасову часом важко давалися його створіння: Вірші мої - плід життя нещасливої, У відпочинку викрадених годин, Прихованих сліз і думи боязкої… (“Безвісний я. Я вами не здобував…”, 1855) Але навіть Тургенєв, що не любив Некрасова, був змушений ще в 1856 році визнати, що вірша поета, “зібрані в один фокус, жгутся”.

Секрет цього сам автор розкривав у вірші 1858 року: Вірші мої! Свідки живі За мир пролитих сліз! Ту ж думку ми зустрінемо й в “Елегії” 1874 року: “…І пісня сама собою складається в розумі, недавніх, таємних дум живе воплощенье…” В 1855 році Некрасов з гордістю говорив про свою творчість: Але кипить у тобі живаючи кров, Тріумфує мстиве почуття, Догоряючи, тепліє любов…

З роками до гордості став домішуватися сором. Далеко не завжди написане створювалося в момент натхнення: занадто багато було публікацій, покликаних підтримати вимазаний цензором “Сучасник”. До кінця життя Некрасов каявся в створенні послання на честь Муравьева-Вешателя…

Ці мотиви відчуваються у вірші “Умру я незабаром. Жалюгідна спадщина…”: Не торгував я лірою, але, бувало, Коли загрожував невблаганну долю, У ліри звук невірний викидала Моя рука…

Не тільки в злочинах проти таланта й совісті обвинувачував себе поет. Набагато різкіше він ставало тоді, коли мовлення заходила про відступ від справи боротьби. Необхідність і громадянський обов’язок могли виправдати оду Муравьеву, але ніщо не вибачало малодушності

Строгий у самооцінці, Некрасов не соромився говорити про свої помилки. Його докори самому собі нагадують діалог Громадянина й Поета: Я за те глибоко нехтую себе, Що живу, день за вдень даремно гублячи… (1846) И прокляв я те серце, що зніяковіло Перед боротьбою - і відступило назад!.. (“Повернення”, 1864) Поет уважав, що він не здатний на подвиг, хоча й писав в “Пророку” про неможливість “служити добру, не жертвуючи собою”. Свою слабість Некрасов ненавидів, але нічого не міг змінити: Я не продам за гроші мненья, Без крайньої нужди не збрешу…

Але - гинути жертвою убежденья Я не можу… Я не можу… (“Людина сорокових років”, 1866-1867) Процитовані рядки знову повертають нас до вірша “Поет і громадянин” з його голосним закликом: “Іди й гинь бездоганно…” Громадянин з вірша впевнений у своїй правоті…

А от у Некрасова часом з’являлися сумніви, на час пропадало усвідомлення сенсу життя. Момент такої духовної кризи знайшов відбиття у вірші 1867 року “Навіщо мене на частині рвете…”, що закінчується гірким визнанням: “…Але вмерти за що - не знаю”.

Взагалі, мінути хоча б відносного щиросердечного спокою рідкі для Некрасова. Поета мучило те, що він залишав батьківщині “жалюгідна спадщина”, що його вірші не знаходили Відгуку в народі: Але не спокушаюся, щоб у пам’яті народної Уцелело що-небудь із них… (“Свято життя - Молодості роки…” ) Я настільки ж далеким народу Вмираю, як жити починав. (“Незабаром стану добычею тленья…”, 1876) Особливе місце у творчості Некрасова займають вірші, присвячені його Музі. Цей образ, парадоксальний із традиційної точки зору, уперше з’являється в 1848 році у вірші “Учорашній день години в шостому…”. Рідною сестрою Музи виявляється селянка - принижена, зганьблена, що б’ється батогом

В 1855 році Некрасов уточнив характеристику, використовуючи ті ж образи: …свій вінець терновий прийняла Не здригнувшись знеславлена Муза И під батогом без звуку вмерла. (“Безвісний я. Я вами не здобував…”) Натхненниця поета - Муза нещасна, повалена, “Муза помсти й суми”, горда, непохитно приймаючі удари долі, що ненавидить, що мстить і в той же час любляча, що прощає, занепала, “принижено прохальна” - все це злито в образі, що у Некрасова перестає бути символом, втіленням високої творчості, а стає цілком зримим персонажем, обретшим плоть, характер і долю. Муза наділена рисами жінки з народу, що говорить її вустами

Позбавляючи жительку Олімпу таємничості, Некрасов опускає її на землю: Але рано треба мною Алл С о ч. Р В отяготели узи Іншої, неласкавої й нелюбимої Музи, Сумної супутниці сумних бідняків… (“Муза”, 1852) И вона показує поетові, як Вергілій Данте, “безодні темні Насильства й Зла, Праці й Голоду”. Всі вищезгадані риси були перераховані у віршах “Муза” 1852 року й “Навіщо глумливо ревнуєш…” 1855 року

Pages: 1 2