Де не загинуло слово, там і справа ще не загинула… А. И. Герцен М. Ю. Лермонтов - духовний спадкоємець Пушкіна. Він відбив у своїх добутках міркування про своє покоління, про час, про себе, про Батьківщину. Всі вірші поета народжувалися “з полум’я й світла”, тобто з бури почуттів і напружено биткої думки. Так, більшість творів Лермонтова написано в роки реакції, багато хто з них перейняті гіркотою самітності, свідомістю того, що його сучасники живуть безцільно.

Про це пише Лермонтов у вірші “Дума”, говорячи, що майбутнє його покоління “иль порожньо, иль темно”. Вірші про поета й поезію займають особливе місце в російської поезії. У них висловлено набагато більше, ніж міркування майстрів про своє високе мистецтво. У цих віршах відношення російської поезії до дійсності, до держави, до миру, вчасно: історія усвідомлення поетом свого місця вобществе.

Звичайно, всі ці аспекти по-різному переломлювалися у творчості різних поетів. Свій особливий погляд на поезію є й у М. Ю. Лермонтова. У його віршах знайшли своє вираження відчуття трагічної несумісності мистецтва й наступаючі “залізного віку”, почуття самітності художника, його розладу смиром.

В 1837 році Лермонтов, вражений стражданнями й загибеллю А. С. Пушкіна, пише вірш “Смерть поета”, виконане болю й туги. У цьому творі Лермонтов міркує про трагічну долю поета, осмислює його гірку долю, говорить про його вбивцю. Причому він обвинувачує не тільки Дантеса, тому що: Не міг щадити він нашої слави; Не міг зрозуміти в цю мить кривавий, На що він руку піднімав!.. Скільки людей, що прекрасно розуміли значення Пушкіна для Росії, не зуміли вберегти “сонце російської поезії!..” Останні головні рядки спрямовані проти царських катів, які також винні в загибелі поета, їм Лермонтов загрожує божим судом

Йому вдалося прекрасно втілити образ великого російського поета. Але головне в тім, що він осяг вічні проблеми. Адже в “Смерті поета” трагічна доля не тільки Пушкіна, але й кожного генія серед пігмеїв з його ранимостью, самітністю й протестом. Не винесла душу Поета Ганьби дріб’язкових образ, Повстав він проти думок світла Один, як колись…

і вбитий! А поява вбивці й душителів волі - наслідок існування будь-якого &copy A L L S o c h. r u бездуховного співтовариства. Ви, жадною юрбою варті в трону, Волі, Генія й Слави кати! Таїтеся ви під сению закону, Перед вами суд і правда - усе мовчи! Свої міркування про долю поета, про призначення поезії в цьому світі продовжує Лермонтов у вірші “Поет”.

Воно починається з міркування про долю кинджала. Були часи, коли клинок був вірним товаришем своєму власникові. Потім він був узятий козаком “на холодному трупі пана” і проданий у крамницю вірмена, де й купив його поет

И от тепер кинджал висить без справи, втративши своє призначення, а поет, дивлячись на нього, міркує про поезію свого часу. У наше століття зніжений чи не так ти, поет, Своє втратив назначенье, На злато промінявши ту владу, який світло Слухало в німому благоговенье? Поет згадує про те, що раніше поезія була гідна свого призначення, тобто вона була знаряддям для битви. Для нього поезія минулого років - це чаша для бенкетів, дзвін на вежі вічової. Тим самим він підкреслює, що її призначення - звертання до людської безлічі, в об’єднанні людей

У Лермонтова набагато сильніше, ніж у Пушкіна, звучить думка про те, що поезія повинна служити народу. Зараз же, по думці автора, вона втратила це своє призначення й навряд чи знайде його знову. Закінчує Лермонтов свій вірш риторичним питанням: Прокинешся ль ти знову, осміяний прорий?

Иль ніколи на голос мщенья Із золотих піхов не вирвеш свій клинок, Покритий іржею презренья? Образ осміяного й зневажуваного пророка з’являється й у вірші “Пророк”. Воно є як би йродолжени-їм однойменного твору Пушкіна: поет, наділений божественним дарунком, усвідомлює всю вагу свого призначення

Він розуміє, як важко виконувати “веленье Божие”. Важко тому, що люди, яким він говорить про любов і правду, не вірять йому, насміхаються над ним, нехтують його. Але поет не відмовляється від своєї високої місії, він вертається в пустелю, де слухають його зірки так тварина земна. І хоча він один, він продовжує свою справу. Вірш прекрасно відбиває трагічне світовідчування Лермонтова, самотнього, відкинутого, що бачить навколо себе лише пороки й злість. З тих пор, як вічний суд Мені дав всеведенье пророка, В очах людей читаю я Сторінки злості й пороку

Проголошувати я став любові И правди чисті ученья: У мене всі ближні мої Кидали скажено камені. Тему самітності поета в цьому світі Лермонтов торкнувся ще раніше, у вірші “Ні, я не Байрон…”. Слова Герцена виражають щире значення творчості Лермонтова

Вірші поета будили думку в передових людях його покоління, виховували щирих патріотів