Тема і Варіації

Марко Вовчок надзвичайно скупо інформувала своїх кореспондентів про паризькі зустрічі й враження, обмежувалась переважно нейтральними фактами. Але й те, про що йдеться у цих листах, часто доводиться розшифровувати.

Ось, наприклад, кілька рядків з листа до Макарова: «Сюди приїхав Боткін і живе в будинку у нас. Його пустили тому, що він сліпий — всі англійки тепер від нас роз’їхались, а американка, хоча і бачить, що Боткін видющий, але знає, що він був сліпий. Я сиджу біля нього за столом, і він все запитує: «Що це несуть?»

Якби не зустрічні листи Тургепєва і Герцеиа, нам було б важко зрозуміти, чим викликано це іронічне зауваження. Виявлявться, помисливий Боткін, уявивши, що у нього розм’якшення мозку, зумів перекопати у цьому Тургенева, а той умовив Марію Олександрівну взяти його під свій нагляд («…він, бідолаха, погано себе почуває: мозок і зір уражені. Ми хочемо помістити його до того пансіону, де мешкає М. О. Маркович: вона така добра — і доглядатиме його»). Герцен, знаючи, що Тургенєв легко піддається паніці, справився про Боткіна у лікарні відповів не без єхидства: «Девіль розгнівався на тебе за те, що ти писав про його хворобу — він каже, що Боткін здоровий, що у нього очі не болять. Бач який?»

Здавалось би, зовсім незначний епізод, та як виразно розкриваються характери усіх чотирьох письменників — Боткіна і Тургенвва, Герцена і Марка Вовчка!

І ще один приклад. В одному з листів до Маркевича згадується лекція Лабуле, яка їй дужо сподобалась. Інтерес до цього радикального французького публіциста і політичного діяча виник вавдяки Пассску і тривав не один рік. Професор порівняльного правознавства Коллеж де Франс Едуар Лабуле не приховував своєї неприязні, до режиму Наполеона III, і тому його лекції мали особливий успіх. Марко Вовчок із захопленням читала не лише політичні памфлети і «Блакитні казки», а й наукові праці Лабуле. Його книгу «Ліберальна партія» вона гаряче рекомендувала Єшевському.

Одна лише згадка, а як збагатилося духовне обличчя письменниці!

На питання, що вона робить, чим займається, Марко Вовчок відповідала однією фразою: «Я учусі., читаю, працюю». Ці загальні слова повторяються і в листі до Єшев-ської, а її чоловік-історик мимоволі їх. прокоментував, одночасно (наприкінці 1360 р.) написавши з Парижа: «Вона працює багато, бере уроки англійської та італійської мов, страх скільки читає й пише. Днями вона скінчила чарівну повість «Лихой человек», яку надсилає до «Русск[ого] вестпика». Я вважаю, що це чи не найкраще з усього, що вона написала. Малоросійського мовою написано вже 5 оповідань, відправлених до НОВОГО малоросійського часопису «Основа». Я дуже боюся, ЩО вона докопав себе… Не можна протягти довго, коли спиш по дві години на добу і обідаєш часом раз на два — три дні…»

Ось що ховалося за словами: «Я учусь, читаю, працюю!»

О. В. Маркович затримався у пошуках служби в Петербурзі і став повіреним у її літературних справах — домовився з Тібленом про повторне видання «Народних оповідань» 37, віддав до «Русского слова» авторський переклад повісті «Три долі», вів переговори з Білозерським, одержував і надсилав за кордон гонорари. Водночас О. В. Стан-кевич виконував її доручення у Москві. За інерцією вона ще намагалась співробітничати в «Руееком вестнике», та згодом припинила з Каткопим усякі стосунки і забрала залишені у нього рукописи. Станкевич дав їй зрозуміти, що  вважає  ганебним  будь-який   зв’язок  з  ним:   «Я  не повинен би вступати пі в які стосунки з Катковим, але порушив цей обов’язок на догоду вам. Листуватися з ним далі я не можу і не повинен».

Незважаючи на те, що її літературна праця у цей період щедро оплачувалась, грошей катастрофічно не вистачало: залишались старі борги, з’являлись непередбачені цитрати, багато йшло на пожертви та на допомогу бідним.

Про свої добродійні справи вона згадувала у передсмертній записці: «…за все життя я не залишила нікого, хто зустрічався па моїй дорозі хворий і нещасний або ж вдавався мені таким, бея того, щоб усім серцем не намагатись полегшити, допомогти… Пам’ятаю, у Парижі, якою смішною майже іісім — та усім-таки — здавалась моя біганина п лікарню па другий кінець міста задля того лише, щоб віднести пучок фіалок малознайомій помираючій жінці- Я й тепер радо згадую, як пожвавлювалось бліде, уже безкровне обличчя, коли я приходила».

Тургенев, який перебував, за його власними словами, «щодо М[арії] Олександрівни] на становищі дядька чи наставника», відзначав як позитивну рису її характеру «наївність і добродушність», але завжди посміювався з властивої їй безладності, вважаючи, що вона пускає за вітром і час і гроші. «Марія Олександрівна] і досі тут ЖИВЄ, і мила, як і раніш, але скільки витрачає ця жінка, сидячи на сухому хлібі, в одній сукні, без черевиків,— це дивина. Це навіть перевершує Б[акуніна].3а півтора року розтринькала ЗО 000 франків зовсім невідомо на що!» — писав він П. В. Анненкову у грудні 1860 року, а той включив ці рядки у свої спогади і додав від себе: «Це була дивовижна натура, без потрібних засобів для підтримування своїх звичок, але з чудовою майстерністю винаходити засоби для добування грошей, що, у поєднанні з поважністю, якої надають людині праця, хист і гіркий досвід життя, додавало особливого колориту особі пані Маркевич і утримувало біля неї багатьох розумних і талановитих шанувальників досить тривалий час».

Б одній із записних книжок Марка Вовчка перераховано грошові надходження приблизно за три роки (1860— 1862 рр.). Загальна сума наближається до тієї, що вказана Тургенєвим. Отже, її заробітки були вдвічі менші, ніж йому здавалось. Та й цієї великої суми могло б вистачити на кілька років забезпеченого життя. Марко Вовчок завжди була вірна собі: і в роки нужди і в кращі роки тратила гроші без ліку, причому — на інших більше, ніж на

себе.

Пізніше Герцен заявив Тургеневу, що зв’язок письменниці з «малим Пассеком» «її ні на йоту не применшує», «ніби усі ми не винні перед царем і не грішні перед богом», і навіть пробував навести на розум засмучену Тетяну Петрівну: «Велике діло вчасно відпускати на волю — дітей, рабів і усе, що п веволі. Я шаленство батьків не вважаю доброчесністю — сидіти і думати, що дитя в ожеледицю упаде — а дитяті 25 років,— це ж безглуздя. Залиште поки що волю — перебіситься, краще буде». Щоправда, потім Герцен змінив свою думку. Звичайно, якби Марія Олександрівна щиросердо розповіла йому про свої стосунки з Пассеком, що викликали стільки пересудів, він поставився б до цього не так, як інші, і утримався б від різких зауважень, які трапляються у листах до Тургенєва: «Нехай би попа собі мала і десять інтриг, мені діла немає до того — і, звичайно, я не кипу каменя. Та загальна фальшивість — це аовсім інше. …Адже Ж. Санд не тому велика письменниця, що багато капостей робила».

1 березня 1861 року вона виїхала з Богданом і Пассеком до Рима, де на них уже чекав Єшевський. Тургенєв надіслав їй напутнього листа: «Можливо, Ви добре зробили, ЩО поїхали… Будемо вважати, що добре, бо тепер цього вже не повернути назад. Намагайтесь принаймні мати користь із Вашого перебування у Римі: не млійте, сидячи годинами з Вашими, зрештою, наймилішими приятелями; дивіться на всі очі, вчіться, ходіть по церквах та галереях. Рим — прекрасне місто: воно до деякої міри може замінити все: товариство, щастя — і навіть любов». І тут же Тургенєв сповіщав, що Тетяна Петрівна викликала його запискою для переговорів про важливу справу: «Трохи здогадуюсь, про що ця дама буде зі мною говорити — та від мене вона доб’ється небагато — і, цілком імовірно, ВІДчуе ДО мене антипатію».

Та не минуло і двох днів, як під натиском Тетяни Петрівни він надіслав до Рима «лютого листа», а слідом за ним — ще одного, з «дружнім застереженням»: «Ви самі переконаєтесь, що Вам не можна йти далі цією доріжкою. А втім, кожен має свій розум у голові».

Письменниця стримано заперечила: «Ви надто швидко звинувачуєте. Як це ви можете протягом одного дня так змінюватись? Якби я писала усе те, що я чула, скільки б мені довелося написати вам таких листів з того часу, як я вас знаю. Дуже, дуже багато листів. Ось тільки-но згадала я, що говорили про вас: «Він не лихий чоловік, але його можна змусити зробити все». «Його можна змусити зробити все, хоч він і добрий чоловік». Чи правда це? Я все-таки вас запитую — скажіть ви мені, чи правда це».

Тургенєв образився. Після нової серії взаємних докорів почалися запевнення у вірності.

«Ви кажете,— писав він із Спаського,— що віддані мені навіки. І І,е багато важить — та я Вам вірю, хоча Ви — не без лукавства, як самі знаєте. Що я Вам відданий — це безсумнівно; та, крім цього почуття, у мене є інше, досить дивне, яке іноді змушує мопс бажати, щоб Ви були біля мене — як у моїй маленькій паризькій кімнатці — пам’ятаєте? Коли я згадую наші тодішні бесіди — я не можу не признатися, що Ви предивне створіння і що Вас зрозуміти дуже важко».

Pages: 1 2

Збережи - » Тема і Варіації . З'явився готовий твір.

Тема і Варіації





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.