Хоч доба татарської руїни та турецької неволі є найдавнішою добою українського життя, а між тим про ту добу до наших часів збереглося чимало народніх дум та пісень тоді, як про події з життя, наприклад, таких видатних козацьких ватажків, як Іван Сірко та Кость Гордієнко, що жили на 150 — 200 літ пізніше, не збереглося до наших часів жадної думи жадної пісні. Пояснення до цього можна знайти тільки у тому, що татарські напади й бусурманська неволя надмірно тяжко вражали всю українську людність и найгострішим болем відбивалися у серці народніх мас.

Справді: з історії відомо, що року 1422 кримський хан Менглі Гірей спустошив всю Київщину і погнав у неволю бусурманську з міст та сел Киівщини всіх, хто не вспів поховатись по лісах, і навіть всю людність самого Київа, разом з воєводою київським Іваном Ходкевичем та його родиною1). Через кільки років він теж саме зробив з Волинню й Поділлем. За кільки років його наскоків на Україну з її земель було забрано у Крим кільки сот тисяч невольників та невольниць. Далі відомо, що року 1537 з України татари погнали у Крим 15.000 невольників, а року 1575 55.340 невольників. Далеко ще більше було забрано у неволю року 1589 з Галичини й Поділля, в 1593—з Волині, в 1640 з Київщини та 1653 1666, 1667 і 1671—з усієї України.

Знаючи ці числа, легко собі уявити який роспач панував на Україні під час таких татарських наскоків! Які величезні натовпи невольників гнали у Крим можна бачити з того, що, як каже Д. Антонович,1) один жид м»няйла, сидячи у Перекопі біля брами, всякий раз, як гнали невольників з України, питав, чи лишилися ще люде на Україні і звідкіля їх там береться така сила.

Набігаючи на Україну, татарська орда, кількістю тисяч у двадцять-тридцять душ мала у двічі, а часом і у тричі більше коней, бо всякий татарин гнав на поводі одного чи двох вільних коней, щоб вьючити на них здобич, і у всякого з них біля сідла були привьязані чималі пасми ремнів, різаних з недубленої шкури, що звалася сирицею, щоб було чим вьязати „ясирь", себе-то живу здобич.

Вскочивши несподівано в Україну, татарська орда поділялася на три загони, з которих один біг верст на сто уперед, другий на стільки ж у праву руку і третій у ліву. Одбігши так од головного табору, всякий загін поділявся ще на три загони, а далі ті загони верст за 150 од головного табору поділялися ще всякий на три загони, ставало 27 загонів, а врешті велика площа України верст на 500, а иноді й більше у •поперек вкривалася кількома сотнями татарських загонів, немов павутиною. Після того татари починали ловити людей, вьяза-ти їм за спину руки і заганяти до своїх таборів. Ловили татари людей і в селах і у полі під час жнив або сіянки Змагання з татарами по селах майже ніколи не бувало бо селяне не мали зброї; всяк намагався тільки втекти й переховатись, коли ж траплялося, що хтось змагався, так того зараз же вбивали. По містах людність инколи поспівала узброїтись і оборонялася од татар, але й те не завжди їїратувало, бо татари, натрапивши на опір, подавали про те звістку до головного або до другорядного табору і звідтіля прибігала татарам поміч. Певний захист од татар був тільки по замках та крі-постях, на котрі татари нападали дуже рідко, бо під час несподіьаних наскоків вони не возили з собою гармат.

Зігнавши людей з усієї околиці до св

Го табору, татари села підпалювали, а ясирь (невольників) порядкували до походу: людей похилих, що вже не здатні були до неволь-ницької праці, татари не брали у неволю, а вбивали або на місці, або пригнавши у табір, недолітків же, які не мали ще сили добігти до Криму і крутилися цілими натовпами біля матерей, кримські хижаки розгонили й давили кіньми.

Про жах татарської руїни маємо художній уривок з народньої пісні:

За річкою вогні горять,

Там татари полон ділять.

Село наше запалили

І багацтво розграбили,

Стару неньку зарубали,

А миленьку собі взяли,

А в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть:

Коло шиі аркан вьеться,

А по ногах ланцюг бьеться.

А я бідний з діточками,

Піду лісом,, стежечками;

Нехай йому із водою!

Ось, ось, чайка наді мною. Співається тут про селянина, що зра-тувався з дітьми у лісі, мила ж його, себ то дружина, не вспіла втекти і дісталася в неволю татарам. Цей уривок, хоч він і невеликий, дуже яскраво обмальовує татарську руїну і згадує про другий засоб переховування од татар; це З головою у воду і дихати через продовбану очеретину. Пісня пояснює, що чоловік не сховався у воді через те, що побоявся, як би його не виявила чайка, котра крутилася й скиглила над річкою, мабуть маючи неподалеку гніздечко. Ввесь жах, що переживала людність під час татарської руїни, жаль за втрачен-ною волею,, нудьга у неволі за рідним краєм, за батьками, за дітьми, за милим або милою, та муки невольницького життя у чужій краіні—„у вірі бусурманській", як народ говорив, мов у люстрі відбилися у великій кількости народніх дум та „невольницьких плачів", складених на ріжні випадки з невольницького життя і, хоч з того величезного народнього скарбу збереглися до наших часів на протязі чотирьох віків майже найдрібніші скалки, а проте й вони рос-кривають нам очі на минуле.

Який роспач, плач та лемент лунали по Україні під час татарських наскоків можна бачити з того, що по народній пісні навіть бездушна рослина, береза, почорніла з жалю:

Ой у лузі береза стояла,

А на березі зозуля кувала;

Питалася зозуля берези:

„Ой, березонько, чого ти не зелена’?"

Ой, як я маю зеленою бути, Коли підо мною татари стояли, Копитами землю грасовали, Мечем гилле обтинали. Загальний сум людей, що лишалися після татарського наскоку на руїнах своїх осель без дітей та близьких людей, відбився у перших словах думи, з которї до наших часів зберігся тілько невеликий уривок:

Зажурилась Україна, що нігде прожити— Витоптала орда кіньми маленькії діти, Ой маленьких витоптала, великих

Забрала, Назад руки постягала, під хана погнала. Опріч нападів татар цілими ордами у кільки десятків тисяч коней, на Україну майже що року й що-денно набігали дрібні загони татарських добичників, що звуться у народніх думах „ушкалями". Не маючи великої сили, ушкалі ходили через степи потайно, ховаючись по байраках та обминаючи села і захоплаювали людей здебільшого під, час праці на полі, як згадується у думі про Коваленка:

Ой в неділеньку рано пораненько Да зібрав женців да Коваленко, Да усе женці да й одбірнії, Поробив їм серпи да все золотії…

Ой повів женців на яри-долини, На яри-долини, на яру пшеницю. „Ой жніте, женчики, обжинайтеся І на чорну хмару озирайтеся, А я піду до дому пообідаю, Жінку та діточок да одвідаю"-Ох і жнуть женці, розжинаються, На чорну хмару озираються… Ой, то же не хмара—то орда йде, А Коваленко та перед веде, Вьязали руки да сирицею, А залили очі да живицею, А сковали ніжки да скрипницею. „Ой повій, вітроньку, да з під ночі, Да роскуй мої да руки, ніженьки, Ох повій, вітроньку, з під темної ночі Да на мої ж да на карії очі". По цій думі, заможного селянина Коваленка татари. захопили під той час, як він одбився од своїх робітників і пішов у село обідати. ‘За що тарари випікли Коваленкові очі гарячою живицею, дума не пояснює. Звичайно, татари випалювали або виколювали очі тільки втікачам, що намагалися втекти з неволі. Треба гадати, що Коваленка покарано за те, що він змагався.

Збережи - » Татарська руіна . З'явився готовий твір.