Я не люблю впевненості ситої, Уж краще нехай відмовлять гальма. Прикро мені, коли слово “честь” забуте И коли в честі наклепи позаочі. В. Висоцький Володимира Семеновича Висоцького любить, знає й слухає вся країна. Він увійшов у наше життя в “магнітофонну епоху”. Його голос із хрипотцой, нехитрий гітарний перебір чувся всюди. Пісні Висоцького, дохідливі й прості, близькі й зрозумілі всім. Фронтовики затверджували, що про війну може так написати тільки минулий її дорогами

“Він - наш!” -але так про Висоцького могли сказати всі, про кого він писав. Хто захоче в лиху залишатися один! Хто захоче піти, кличу серця не внемля?! Але спускаємося ми зі скорених вершин- Що ж робити, і боги спускалися на землю Так залишіть непотрібні суперечки! Я собі вже все довів- Краще гір можуть бути тільки гори. На які ніхто не бував. Усе суперечки закінчилися, коли вийшов фільм “Вертикаль”, і країна побачила парубка невеликого росту, кремезної, співаючої своєї пісні в супроводі звичайної гітари. Скільки слів і надій, скільки пісень і тим Гори будять у нас і кличуть нас залишитися. Але спускаємося ми - Хто на рік, хто зовсім, Тому що завжди ми повинні вертатися. Всенародна любов до Висоцького не пройшла

Вона стала зміцнювати, тому що люди побачили свій кумир, сталі дізнаватися подробиці його біографії. Незвичайний і щедрий талант цієї людини зробив його “своїм” мільйонам людей. Пісні, балади, вірші Висоцького залучають до себе не тільки оригінальністю, віртуозним володінням лексикою, вони зрозумілі й близькі людям тими переживаннями, проблемами, які випробовують їхні ліричні герої. А ці вірші стали хрестоматійними, їх може продовжити кожної…

Так відбувалося тільки з Пушкіним. Якщо ж він не скиглив, не нив, Нехай він хмурий був і зол, але йшов, А коли впав зі скель, Він стогнав, але тримав, - Якщо йшов він з тобою як у бій, На вершині стояв хмільний, - Виходить, як на себе самого. Покладися на нього. За свідченням Булата Окуджавы, Висоцький страждав тому, що не був визнаний офіційно. Не дозволяли друкувати збірники віршів, не приймали в Сполучник письменників… А країна сміялася його сміхом і плакала разом з його героями, співала “його голосом” і дивувалася - якої ще популярності потрібно було?!

Так, все це було, але якось напівпідпільно, на ентузіазмі окремих доброзичливців. Страшно зізнатися, але улюбленим владою Висоцький став тільки після смерті. Виходять диски й аудіокасети - повне зібрання творів, друкуються його вірші й “Роман про дівчинок”.

Зізнається, що Володимир Семенович був талантливейшим артистом. Ель-Дарунок Рязанов до однієї з річниць знімає багатосерійний документальний фільм про Висоцького. Але пізно! Йому б при житті хоч десяту частку цього визнання, воно не пішов би так рано. Як всі ми веселі бували й похмурі, Але якщо треба вибирати й вибір важкий, Ми вибираємо дерев’яні костюми. Люди! Люди! Нам будуть довго пропонувати - Не прогадати. Ах! - Скажуть,- Що ви, ви ще не жили! Ну, а потім запропонують: або - Або… І будуть увічливі й ласкаві настільки - Запропонують життя щасливу на блюді. Але ми відмовимося, і б’ють вони жорстоко, Люди, люди! Висоцький пішов у тисяча дев’ятсот вісімдесятому

З тих пор встигло вирости нове покоління молоді, але й для них Володимир Семенович залишається кумиром, тому що говорить на їхній мові, про їхні проблеми, зрозуміло й дохідливо, не “докучаючи мораллю”… Сьогодні не чутно биенья серць - Воно для алей і альтанок. Я падаю, грудьми вистачаючи свинець, Подумати встигши напоследок… Розриви глушили биенье серць, Усі права захищені й охороняються законом &copy 2001-2005 олсоч. ру Моє ж - Мені голосно стукало, Що все-таки кінець мій - Ще не кінець: Кінець - Цей чийсь початок. Ідуть роки, десятиліття, але поезія Висоцького не старіє. Вона так само актуальна, як і в “далекі” тепер сімдесяті, вісімдесяті. Це доля талановитих створінь, а талант Висоцького загальновизнаний

Він став нашою класикою. Зараз очі мої зімкнуться, Я йду - Прийде інший. Ми не встигли оглянутися, А сини йдуть у бій.