Від ідилічних пасторалей ранніх романів Харди приходить до зображення «ідіотизму сільського життя». Це особливо ясно відчувається в романі «Повернення на батьківщину» (1878).

Уродженець одного з «глухих кутів» Уессекса Клим Ибрайт, побувавши в Парижу, вертається на батьківщину. Він відмовився від всіх спокус «столиці миру», щоб створити сільську школу й освітити своїх односільчан. Його рішення остаточно зміцнює, коли він довідається, що марновірні селяни вважають одну з дівчин села, Юстачию, відьмою. Але ця дівчина, хоч і стає дружиною Клима, не розділяє його бажань: вона переконана, що з неуцтвом і відсталістю цієї глушини боротися неможливо, що звідси треба бігти, і вимагає, щоб Клим відвіз її в Париж. Виникає розлад, і зрештою Юстачия змінює чоловікові. У своїй подвійній грі вона, подібно елфриде з «Блакитних очей», Батшебе з «Удалині від збожеволілої юрби» і іншим героїням Харди, губить обох чоловіків; побічно вона винувата вдобавок і в тім, що вмирає мати Клима. Правда, Клим непохитно переносить всі нещастя, стає мандрівним проповідником, але це тільки зовнішній вихід, що не означає внутрішнього щиросердечного заспокоєння

Символом відсталого, нерухливого Уессекса, миру, що Климові не під силу переробити й від якого Юстачия не може втекти, стає егдонская степ. Харди міркує про те, що цей степ, що утворить «похмуру сцену» роману, мабуть, - той самий степ, по якій бродив ще король Лір. Вона не міняється із плином століть, нині вона така ж, який була в доісторичні часи, завжди… «Море мінялося, полючи мінялися, ріки, села, люди мінялися, але егдон залишався». егдон - «ворог усякої цивілізації, усякого нововведення». Але тепер Харди не захоплюється цією непорушністю, як це було в «Удалині від збожеволілої юрби»,- егдон йому представляється похмурою, страхаючою силою. «Особа степу по самому своєму фарбуванню додавало півгодини до вечора; воно могло подібним образом сповільнити зорю, засмутити полудень, передбачити сутінок наступаючої бури й підсилити морок безмісячної ночі до того, що він починав викликати тремтіння жаху». Символічний образ егдонской степу все-таки піддається соціально-побутовій розшифровці