На сцені - звичайна театральна кімната із трьома стінами, вікном і дверима. У стола із зосередженим видом сидять Мистики обоего підлоги в сюртуках і модних платтях. У вікна сидить Пьеро в білому балахоні. Мистики чекають прибуття Смерті, Пьеро чекає приходу своєї нареченої Коломбины, Зненацька й незрозуміло звідки з’являється дівчина незвичайної краси. Вона в білому, за плечима лежить заплетена коса. Захоплений Пьеро молитовно опускається на коліна. Мистики в жаху відкидаються на спинки стільців:
«Прибула! Порожнеча в очах її! Риси бліді як мармур! Це - Смерть!» Пьеро намагається переконати Містиків, говорячи, що це Коломбина, його наречена, однак Голова містичних зборів запевняють Пьеро, що він помиляється, це - Смерть. Розгублений Пьеро спрямовується до виходу, Коломбина треба за ним. Арлекін, Що З’явився, веде Коломбину, взявши її за руку. Мистики мляво повисають на стільцях - здається, висять порожні сюртуки. Завіса закривається, на підмостки вискакує Автор, що намагається пояснити публіці сутність написаної їм п’єси: мова йде про взаємну любов двох юних душ; їм перепиняє шлях третя особа, але перешкоди нарешті падають, і люблячі навіки з’єднуються. Він, Автор, не визнає ніяких алегорій… Однак домовити йому не дають, що висунулася через завісу рука вистачає Автора за шиворот, і він зникає за кулісою.
Завіса розкривається. На сцені - бал. Під звуки танцю кружляються маски, прогулюються лицарі, дами, паяци. Смутний Пьеро, сидячи на лаві, вимовляє монолог:
- Я стояв меж двома ліхтарями
- И слухав їхнього голосу,
- Як шепотілися, закрившись плащами,
- Цілувала їхня ніч вглаза.
- …Ах, тоді в извозчичьи сани
- Він подругу мою посадив!
- Я бродив у морозному тумані,
- Видали за ними стежив
- Ах, мережами її він обплутав
- И, сміючись, дзенькав бубенцом!
- Але коли він неї закутав,
- Ах, подруга звалилася ниць!
Перед глядачами одна за іншою проходять закохані пари. двоє, що уявили, що вони в церкві, тихо розмовляють, сидячи на лаві; двоє жагучих закоханих, їхні рухи стрімкі; пари середньовічних коханців - вона тихо, як луна, повторює останні слова кожної його фрази. З’являється Арлекін:
- По вулицях сонним і сніжним
- Я тягав дурня за собою!
- Мир відкрився очам заколотним,
- Сніжний вітер співав треба мною!
- … Здраствуй, мир! Ти знову із мною!
- Твоя душа близька мені давно!
- Іду дихати твоєї весною
- У твоє золоте вікно!»
Арлекін вистрибує в намальоване вікно - папір лопається. У паперовому розриві на тлі зорі, що займається, коштує Смерть - у довгих білих одягах з косою на плечі.
Усе в жаху розбігаються. Зненацька з’являється Пьеро, він повільно йде через всю сцену, простираючи руки до Смерті, і в міру його наближення її риси починають оживати - і от на тлі зорі коштує у вікна Коломбина. Пьеро підходить, хоче торкнутися її руки - як раптом між ними просовується голова Автора, що хоче з’єднати руки Коломбины й Пьеро. Раптово декорації здіймаються й летять нагору, маски розбігаються, на порожній сцені безпомічно лежить Пьеро. Жалібно й мрійливо Пьеро вимовляє свій монолог:
- Ах, як світла та, що пішла
- (Дзвенячий товариш її повів).
- У пала вона (з картону була).
- А я над нею сміятися прийшов
- И от коштую я, блідий особою,
- Але вам треба мною сміятися грішно.
- Що робити! Вона впала ниць…
- Мені дуже смутно. А вам смішно?»
- Н. В. Соболєва