Своєрідність проблематики ранньої прози М. Горького. (На прикладі одного з оповідань.) У статті “Руйнування особистості” (1908) А. М.Горький висловив думку про руйнуючий вплив капіталу на “недостатньо гнучко розвинену енергію” буржуазії: “Скажена робота нервів викликає виснаження, мислення, що вправляється односторонньо, робить людини виродком, створюється психіка вкрай нестійка; ми бачимо, як росте серед буржуазії неврастенія, злочинність, і спостерігаємо типових виродженців уже в третіх поколіннях буржуазних сімей…”. Як би вертаючись до цієї теми в нарисі “Бесіди про ремесло” (1934), Горький опис дурачков, напіврозумного й блаженних Нижнього Новгорода завершив фразою про те, що “по якійсь випадковості всі вони були дітьми людей заможних або богатых”.

Уже в березні 1904р. у бесіді в А. Н.Тихоновим Горький докладно викладав задум роману “Атамановы”, добутку на тему про три покоління однієї буржуазної сім’ї”. У творчі плани письменника був присвячений і В. И.Ленін в 1910г.

По спогадах Горького в листі до Н. К.Крупской Ленін уважно слухав, випитував, а потім сказала: “Відмінна тема, звичайно, важка, зажадає масу часу. Я думаю, що ви б з нею злагодили, але не бачу: чим ви її скінчите? Кінця-Те дійсність не дає. Ні, це треба писати після революції”.

У цьому випадку немаловажне значення має визнання самого письменника, що кінця книги він і сам не бачив. Але проте Горький прийнявся за роботу ще до революції, і є припущення, що початок її збіглося з роками першої світової війни. Імовірно, пророблена робота обнадіювала, і письменник припускав закінчити книгу протягом 1917р. У всякому разі, у листопаді 1916г.

він дозволив журналу “Літопис” дати анонс про публікацію в наступному році повести “Атамановы”. Але політичні події відсунули на задній план задуманий добуток, до роботи над яким автор повернувся приблизно влітку-восени 1923г., будучи вже за кордоном. Очевидна актуалізація колишнього задуму в період нової економічної політики. Безперервний характер робота над романом прийняла навесні 1924г.

, коли автор переїхав у Сорренто. Красномовно говорить об цьому той факт, що за рік Горький підготував три редакції добутку, що одержав остаточну назву “Справа Артамоновых” (1925). Історія жи! зни трьох поколінь сім’ї Артамоновых охопила величезний часовий відрізок історії капіталізму Росії: з 1863 по 1917 роки

В “Справі Артамоновых” діє “закон виродження” особистості із процвітаючого класу (не у фізичному, а в соціальному змісті) і К. Федін 27 березня 1926 р. писав Горькому: “Характери Артамоновских внучат дрібніше й случайнее, чим діда, батьків. Це так і мабуть, так і є (до нещастя)”. Зауваження Федіна представляється вірним як відносно роману Горького, так і в загальфілософському плані

Сьогодні, мабуть, історію вгасання роду Артамоновых не треба трактувати як катастрофу самого капіталістичного способу виробництва. Як показує досвід світової історії й літератури, зачинателем будь-якої вартої справи може стати лише фігура сильна, творча й самостійна. Ідея, що народжується в душі такої людини, здатна поглинати його цілком, знаходячи в її втіленні часом зміст всього життя

Жагуче бажання домогтися свого всупереч всім умовам і обставинам, у щоб те не стало, ще більше формують і огранивают сильні риси такої особистості. Таким представляється в романі Ілля Артамонов-Старший. Коли думка й справа підказані й подані з боку, людина звичайно не буває в них кровно зацікавлений

Він не може віддаватися з усією гарячністю тому, що не произросло із усього його істоти, а здатний служити чужій ідеї лише в міру своїх здатностей і дисциплінованості. Таким став Петро. Людям же, яким дістається в готовому виді втілена ідея, ставляться до неї як до чого природному, саме собою разумеющемуся.

Вони не можуть боліти й страждати за те справа, у яке не вкладали ні душі, ні серця, але вони можуть бути зацікавлені в безперебійному русі його остільки, оскільки воно забезпечує їхнє існування. Подібна позиція теж шліфує характери, оттеняя в першу чергу інертність і байдужність до ідеї й зацікавленість лише в плодах її. Такий у романі Яків. Року через два після волі колишній прикажчик князів Ратских Ілля Артамонов зі своїми синами й племінником з’являється в місті Дремове, щоб “своя справа ставити: фабрику полотна”. Що ж представляє із себе це місто? Спеціальної авторської характеристики в романі ні, але з окремих штрихів і рисок можна скласти про нього якесь подання

Дуже красномовно сама назва міста (від слова дрімота, дрімати), що символізує суть багатьох російських повітових міст. Рідкі начерки панорам частин міста не тільки не блищать красою, але залишають тужливе відчуття ущербності й сторожкості: “Мідним пальцем застромився в небо тонкий шпиль Никольской дзвіниці, хреста на ньому не було, зняли золотити. За дахами будинків сумно світилася Ока, шматок місяця танув над нею, далі чорними заметами лежали лісу”; “…

була видно темна череда будинків міста, дзвіниці й пожежна каланча сторожили будинку…” Характерно, що дзвін у місті не стільки дзвонить, скільки “ниє” (”у місті занив дзвін”) або “кидає в тьму сумовиті, болісно тремтячі звуки”. У болотній воді зеленої Ватаракши, омывавшей місто, “жила тільки одна риба жирний дурний лин”. Характерно також, що Ватаракша “ліниво втікала” в Оку, а жителі міста зустріли Артамоновых “ледачою ворожістю”.

У такий спосіб намечается взаємозв’язок між виглядом! міста і її жителів. Смерть Артамонова-Старшого (він надірвався при транспортуванні казана) часом теж трактувалося як негативний штрих у його характеристиці, тоді як у цьому проявляється його трудовий азарт і бажання захопити робітників своїм прикладом, не відокремлювати себе від них. Усвідомлення народних корінь робило образ Іллі Артамонова непідроблено демократичним. Наступні покоління, чим далі, тим більше втрачають цей зв’язок, що в кінцевому результаті з’явилося однієї із причин, що визначили як долю хазяїв, так і долю самої фабрики

Викликає незгода й думка А. И.Овчаренко про те, що із самого почала справу Артамоновых будується не для прикраси землі. Плани Іллі були широкі, і не завжди вони мали на меті тільки власне збагачення. “Роботи вам, і дітям вашим, і онукам досить буде,повчав він синів.На триста років. Велика прикраса господарства землі повинне спливти від нас, Артамоновых!”. Гордовита інтонація, з якої вимовлена фраза, не викликає сумніву в щирості намірів произнесшего неї. В іншому місці він з тією же неухильною вірою говорив Олексію: “Улаштуємо

Усе буде в нас: церква, цвинтар, училище заведемо, лікарню, перегоди!” І вже наприкінці першої-початку других розділів ми довідаємося, що з’явилося в них цвинтар, були побудовані лікарня й церква. Звичайно, часом не виправдані брутальність Артамонова, його надмірна усі права захищені 2001-2005 напористість, хвастощі, безпардонність у звертанні з людьми, манера розмовляти з усіма в приказному тоні. Але при цьому імпонує його впевненість у себе й власні сили, натхненне відношення до роботи, відчуття себе хазяїном на землі й навіть твердій ході, коли по вулицях чужого міста він іде, як по своїй землі, “начебто це для нього на всіх дзвіницях дзвонять”. І тому, видимо не зрячи при всіх ведмежих звичках Артамонова-Старшого й навіть відчуваючи, що людина цей прийшов перемінити його, міський староста радить дружині триматися за нього: “Ця людина, уповательно, краще наших”.

Такий висновок підтверджується й символічною деталлю: жодному з персонажів так часто не супроводжує сонце, як Іллі, причому опис його злиття з навколишньою природою може суперничати по красі й поетичності ліричним фрагментам, присвяченим Микиті й молодому Петру: Здається невипадковим, що в сприйнятті мешканців Дремова перший відкритий прихід Іллі в місто зв’язується з передчуттям лиха: “начебто хтось постукав уночі у вікно й зник, без слів попередивши про прийдешнє лихо”. Символичной представляється смерть після переселення Артамоновых у Дремов міського старости Євсея Баймакова, що усвідомлює, що ця людина Ілля Артамонов прийшов перемінити його на землі: але не менш знаменно й те, що перша внучка його, що народилася в день Олени Льняницы, умирає через п’ять місяців. Приреченість фабрики Артамоновых, зыбкость її перспективи й недовговічність найбільш сконцентрована в непримітній репліці сухотного попа Василя: “На песці будують…” І дійсно, уже в Петра ні “ні сильної волі, ні напористості, ні трудового запалу, що відрізняли батька

Він не любить “справи”, боїться якої-небудь ініціативи, без кінця вертається до думки про безглуздість, безперспективність “справи”. Петро боїться й ненавидить робітників, Тихона, з остервенением вхоплюється за Іллю-Молодшого, робить мерзенне вбивство, шукає забуття в пияцтві, розпусті, у скандалах, оточує себе утішниками. Зрештою у великому артамоновском “справі” він виявляється “майже зайвим, як би глядачем”. У наші дні міняються акценти й у читацькому сприйнятті образа Олексія

Pages: 1 2