Основна увага в романі “Герой нашого часу” Лермонтов зосереджує на зображенні “історії душі людської”, на розкритті характеру й внутрішнього миру героя, що жив в 30-е роки XIX століття. Це час відсутності суспільних ідеалів, відсторонення дворянської інтелігенції від суспільно-політичного життя. Композиція роману визначається його задумом і підпорядкована завданню найбільш повного розкриття характеру й внутрішнього миру головного героя. Особливість побудови цього добутку полягає в тому, що Лермонтов порушив хронологічну послідовність подій, про які розповідається у твір з оллсоч © 2005 романі. “Герой нашого часу” складається з п’яти повістей

Однак В. Г. Бєлінський затверджував, що “ці не збори декількох оповідань і повістей, а роман, у якому один головний герой і одна основна ідея”. Роман має “кільцеву композицію”: спочатку йдуть глави, присвячені останнім подіям у житті Печорина (“Бэла”, “Максим Максимыч”, передмова до “Журналу Печорина”), потім розповідається про більше ранні епізоди життя героя (“Тамань”, “Князівна Мері”). В останній повісті підводить своєрідний філософський підсумок життєвих шукань Печорина: “Я вам пропоную испробовать на собі, чи може людина свавільно мати у своєму розпорядженні своє життя, або кожному з нас заздалегідь призначена фатальна мінута” (“Фаталіст”). Своєрідність “кільцевої композиції” полягає ще й у тім, що дія роману починається в міцності й у ній завершується

Мотив “в’язниці”, “монастиря”, “узничества” - один з головних у творчості Лермонтова. Мимоволі виникають асоціації з поемою “Мцыри” - герой біг з монастиря, але волею долі повернувся й умер за монастирськими стінами. Жагуче бажання волі, але фатальна неможливість її досягти - одна з важливих думок поезії Лермонтова й роману “Герой нашого часу”.

Композиція роману дозволяє послідовно міняти “оповідачів”. Спочатку про Печорине розповідають інші герої, потім - він сам дає аналіз своєї особистості. У повісті “Бэла” читач довідається про Печорине з оповідання Максима Максимыча, людини доброго й чималого, але погано розбирається в складному й суперечливому характері Печорина, у тонкостях його душі. У главі “Максим Максимыч” оповідач міняється. Мандрівний офіцер, людина тонк і спостережливий, малює психологічний портрет героя, відзначає головне в ньому: він весь витканий із протиріч і контрастів

“Стан його й широкі плечі доводили міцне додавання”, а в “посмішці було щось дитяче”, “якась нервова слабість”; “незважаючи на світлий колір його волось, вуси його й брови були чорні”; очі “не сміялися,