Суть антиутопії

Можна згадати в цьому зв’язку повість Л.Н.Толстого «Крейцерова соната», написану в 1887 р., тобто після духовного перелому 1881р. Явно симпатичний творцеві повести герой, Позднишев, прямо декларує безглуздість існування людства поза яким-небудь вищим задумом: «А жити навіщо? Якщо немає мети ніякий, якщо життя для життя нам дана, нема чого жити…

Ну, а якщо є мета життя, те ясно, що життя повинна припинитися, коли досягається мета. Якщо ціль людства благо, добро, любов…, те адже досягненню цієї мети заважає що? Заважають пристрасті. Якщо знищаться страсті…, те пророцтво здійсниться, люди з’єднаються, ціль людства буде досягнута, і йому нема чого буде жити… Рід людський припиниться? Так невже хто-небудь може сумніватися в цьому. Адже це так само безсумнівно, як смерть. Адже по всіх навчаннях церковним прийде кінець миру, по всіх навчаннях науковим неминуче те ж саме. Так що ж страшного, що по навчанню моральному виходить те ж саме?» Але хіба не до припинення існування людства після виконання їм свого призначення веде самовдосконалення по моделі Шоу: «Наступить день, коли люди зникнуть і залишиться тільки думка. Це й буде вічне життя».

Але хіба повне «звільнення від індивідуальності», по моделі Хаксли кінця 30-х років, не є одночасно й «звільнення» світобудови від людства в тім виді, у якому його ще можна назвати людством? На жаль, модель удосконалювання буття на основі «творчої еволюції» практично приречена орієнтуватися не на самокоштовну людину, але на той або іншого зовнішній стосовно людства вищий задум, стосовно якого Людина – засіб (хоча конкретно Хаксли кінця 30-х років уважає подолання Людиною власної природи також і єдиною умовою порятунку людства від самознищення).

Напевно, можна говорити про те, що гуманістичний культ Людини реального й одночасно має релігійні першоджерела орієнтація на зовнішній стосовно Людини вищий задум – це ті два взаимоуравновешивающих крила, на яких тримається в останні кілька сторіч європейська культура й наявність яких дозволяє їй уникнути як падіння в безодню антигуманістичного презирства до Людини, так і некритичного замилування всіма проявами людської природи й забуття багатьох гірких для Людини істин

Паралельно утопічної традиції формується й традиція антиутопічна. Суть антиутопії – не просто в зображенні потенційно можливого майбутнього, орієнтованому на неприйняття читачами такого майбутнього, але насамперед – у зображенні ценностно-негативних наслідків з першого погляду прогресивного розвитку, у суперечці з утопією. І от уже на початку XIX століття в Європі (а трохи пізніше в Росії) починається активне формування антиутопії. (Антиутопічні елементи стали входити в літературу значно раніше). В основі європейської й росіянці антиутопічних традицій XIX-XX століть лежить у значній мірі полеміка з ідеями «наукового» перебудови суспільства, закономірна заклопотаність можливістю «програмування» людини ззовні й в остаточному підсумку – стирання при цьому людській особистості

И вже в романі Мери Шеллі «Франкенштейн, або Звільнений Прометей» є присутнім образ штучної людини, зробленого по останньому слову науки, якого можна розкласти на складові й знову зібрати – і ця людина страшна у своїй тваринній безособовості (пізніше антиутопічний мотив «штучної людини» ляже в основу сюжету повести М.Булгакова «Собаче серце»). В «Історії одного міста» М.Е. Салтикова-Щедріна ми вже бачимо антиутопічну модель суспільства у варіанті Похмурий-Бурчеева, що «…начертавши пряму лінію, замислив втиснути в неї весь видимий і невидимий мир…, щоб не можна було повернути ні взад, ні вперед, ні ліворуч, ні праворуч». В 1864 р. «підпільна людина» Достоєвського, полемізуючи з утопічними програмами соціальної перебудови, спрямованими на досягнення «земного раю», зокрема й з утопічним миром роману Н.Г.Чернишевського «Що робити?», заявляє: «Ви вірите в кришталевий будинок, навіки нерушиме, тобто таке, котрому не можна ні мови нишком виставити, ні дулі в кишені показати. Ну а я, може бути, тому й боюся цього будинку, що воно кришталеве й навіки нерушиме й що не можна буде навіть і нишком мови йому виставити». Згодом «антиутопічна» лінія у творчості Ф.М.Достоєвського одержить своє продовження – моторошна картина «наукового» перебудови стане перед нами й в «гармонійному» суспільстві по моделі Великого Інквізитора («Брати Карамазови»), і в ще більше «гармонійному» суспільстві по моделі Шигалева («Біси»).

И все-таки розквіт антиутопії доводиться на XX століття. Зв’язано це, мабуть, насамперед з надаванням руху тих соціальних механізмів, завдяки яким масове духовне поневолення на «науковій» основі стало реальністю. Світобудова по Шигалеву з роману Ф.М.Достоєвського «Біси» померкло перед особою світобудови по Гітлерові в Німеччині 30 – 40-х років або світобудови по Сталіну в Радянському Союзі 20 – 50-х років. Безумовно, у першу чергу саме на основі наявного в XX столітті реального досвіду «наукового» тоталітаризму виникли антиутопічні соціальні моді* чи в добутках таких дуже різних письменників, як А.Платонов («Котлован») і Е.Замятін («Ми»), О.Хаксли («Об чудовий новий мир») і Дж.Оруелл («1984»); Р. Бредбери («451° по Фаренгейтові») і Г.Франку («Ігрек мінус»). Втім, певною мірою розвиток антиутопічної традиції було й реакцією на розквіт в 20-е роки свого роду романтичного преклоніння перед різного роду моделями «наукового» суспільства. Розквіт утопічної традиції, безумовно, стимулював і розвиток антиутопічної традиції, а, скажемо, «Об чудовий новий мир» Хаксли (1923) був написаний у порядку полеміки з концепцією Г.Уеллса в романі «Люди як боги». Англійський літературознавець П.Баверинг, наприклад, розглядав О.Хаксли – «антиутопіста» як свого роду «дзеркального антипода» Г.Уеллса. Справді, з однієї сторони: «Всі елементи контролю, практикуемие в державі з уеллсовского миру, можна виявити в романі «Об чудовий новий мир», але, з іншого боку, «якщо Уеллс – пророк наукового оптимізму, те Хаксли, без сумніву, – скорботний пророк науки».

Для антиутопічних мирів, створених названими вище письменниками, насамперед характерно «усікання» особистості до розмірів, підвладних пізнанню й програмуванню. (Подібне «усікання» є присутнім і в цілому ряді утопічних мирів як неминуча плата за «загальне щастя». Однак саме антиутопія сконцентрувала увагу на непомірній величині цієї плати.) Ще Великий Інквізитор з роману Ф.М.Достоєвського «Брати Карамазови» сповідає переконання, що полягають у тім, що «…люди осягнуть, нарешті, самі, що воля й хліб земної вдосталь для всякого немислимі… Вони будуть дивуватися на нас і вважати нас за богів за те, що ми, ставши на чолі їх, погодилися виносити волю над ними панувати. Ми доведемо людям, що вони тільки жалюгідні діти, але що дитяче щастя слаще всякого». А вже в романі Хаксли «Жовтий Кром», написаному ще в 1921 р., у вуста одного з героїв вкладається утопічна програма (для Хаксли ця програма, звичайно, антиутопічна), в основі якої – «розумне використання нерозумних сил».

В ім’я щастя людства цей герой пропонує розділити людство на 3 категорії: це «правляча інтелігенція», «люди віри» і «череда». Перші будуть виробляти найбільш зручні для даного моменту ідеї, свідомо видавати їх за істину в останній інстанції й начиняти ними «людей віри», які будуть нести ці ідеї в «череду». «Люди будуть переконані, що не знайти іншого щастя, крім як у роботі й покорі… Їх змусять вірити, що вони щасливі й жахливо важливі й що все, що вони роблять, шляхетно й значно. Працюючи свої восьма година, підкоряючись кращим зі свого середовища, переконані у власній величі, у власній значимості, у власному безсмерті, вони будуть дивно щасливі». Одинадцятьома роками пізніше ці фантазії оживуть на сторінках роману О.Хаксли «Об чудовий новий мир». В основі антиутопічного миру з роману Хаксли лежить наступний імператив: «Всі форми індивідуального життя… повинні бути строго регламентовані. Думки, учинки й почуття людей повинні бути ідентичні, навіть самі таємні бажання один повинні збігатися з бажаннями мільйонів інших

Pages: 1 2

Збережи - » Суть антиутопії . З'явився готовий твір.

Суть антиутопії





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.