«панщини стародавньої» «оброком легенею»), але вони не стають внутрішнім змістом його життя. Складні відносини з тим миром, у якому він виріс і сформувався: він тяготиться лицемірними умовностями, його дратують як «мертвуще упоенье світла», так і невигадливі розваги сільських сусідів. У той же час забобони середовища мають над ним влада: навіть розуміючи всю безглуздість дуелі з Ленским і усвідомлюючи свою провину перед ним, Євгеній не знаходить у собі сил відмовитися від двобою, його страшать «шепіт, хохотня дурнів». Таким чином, типове й індивідуальне в образі Онєгіна діалектично взаємозалежні.

Характер Онєгіна дається Пушкіним у розвитку. Убивство Ленского було для нього страшним потрясінням, «закривавлена тінь йому є щодня», він починає «мандрівку без мети» За два роки він багато передумав і повернувся іншою людиною. Він жагуче й глибоко полюбив Тетяну. Ця любов обертається для нього болісним стражданням, але в той же час вона морально піднімає героя. Пушкіна залишає питання про подальшу долю героя відкритим.

Пушкін показує трагедію неабиякої людини, що, за словами А. И. Герцена, «не знаходить ні найменшого жвавого інтересу в цьому світі низькопоклонства й дрібного честолюбства». Але в трагедії Онєгіна є й більше глибока причина: «у нього немає ніякого ґрунту, це билина, що носиться вітром» (Ф. М. Достоєвський). В Онєгіні є «душі пряма шляхетність», вона щиро привязывается до Ленскому, але взагалі він нехтує людей, не вірить у їхню доброту, сам губить друга. Він людина мисляче й волелюбний, але романтичне полум’яне почуття йому (у відмінність, наприклад, від Чацкого) не властиві.