(У Древній Русі) главою правосуддя взагалі був князь, а двір князівський звичайним місцем суду. Але государ доручав цю владу тіунам і своїм отрокам. Чиновники, яким належало вирішити кримінальні справи, називалися вирниками, і кожний суддя мав помічника, або отрока, метельника, або переписувача. Вони брали запас від громадян і мито з кожної справи. - Вирнику й переписувачеві його, для об’їзду волості, давали коней.

В одному з новгородських списьків Ярославовой Правди ськазано, що позивач у всякому позові повинен іти з відповідачем на ізвод перед 12 громадян - може бути, присяжних, які розбирали обставини справи по совісті, залишаючи судді визначити покарання й стягувати пеню. Так було й у Ськандинавії, звідки цей мудрий устав перейшов у Великобританію. Англійці спостерігають його донині в справах карних. Саксон Граматик оповідає, що в VIII столітті Рагнар Лодброк, король датський, перший заснував думу дванадцяти присяжних.

…устав Ярославов містить у собі повну систему нашого древнього законодавства, згідну з тодішніми вдачами…Примітимо, що древні вільні росіяни не терпіли ніяких тілесних покарань: винний платив або життям, або вільністю, або грошима - і ськажемо про цих закони те ж, що Монтеськ’є говорить … про германські: вони виявляють якусь дивну простосердість; короткі, грубі, але гідні людей тверд і великодушних, які боялися рабства більше, ніж смерті.