Навіть після того, як сенат переважною більшістю ратифікував Північно-Атлантичний пакт, боротьба навколо питань про роль і участь США в цьому пакті тривала далі й у конгресі, і за його межами. Істотні розбіжності виявилися, коли мовлення зайшло про фінансування НАТО, про озброєння Сполученими Штатами Західної Європи.

17 вересня 1949 р. була створена Рада НАТО. У нього ввійшли міністри закордонних справ держав - членів Північно-Атлантичного пакту. Через рік ця рада вирішила формувати загальні збройні сили НАТО.

Збройні сили НАТО були створені в 1950 році у відповідь на корейську війну, що почалася в червні 1950 року, і сприймалася західними країнами, як частина всесвітнього комуністичного настання. Війна закінчилася перемир’ям в 1953 г, причому на тих же позиціях, на яких і починалася.

18 грудня 1950 р. генерал Ейзенхауер був призначений командуючим цими збройними силами. Рада НАТО утворив також його вищий військовий орган, що складається з начальників штабів збройних сил всіх країн, що входять у Північно-Атлантичний пакт, за винятком не має збройних сил Ісландії, що у цьому створеному військовому органі представляє цивільну особу. Начальники штабів країн НАТО повинні збиратися не менш 2 разів у рік. У проміжок між цими зборами всю оперативну роботу проводять постійні представники начальників штабів. Збройні сили НАТО мають три командування: європейське - зі штабом у Парижу (згодом у Брюсселі), атлантичне - зі штабом у Норфолке (штат Виржиния) і на Ла-Манші - зі штабом в Англії (у м. Портсмуті). Вся військова організація НАТО відповідальна перед його радою, що складається з міністрів закордонних справ країн-учасниць.

Незабаром після створення ради НАТО, 6 жовтня 1949 р., конгресс-сша прийняв акт про так звану взаємну допомогу, що передбачала асигнування 1314 млн. дол. на надання військової допомоги членам НАТО. Але цього виявилося далеко не досить. Ейзенхауер доводив, що американські союзники в Європі самі озброїтися не зможуть і що тому їх повинні озброїти Сполучені Штати.

Правда, конгрес, асигнуючи мільярди доларів на військову допомогу членам НАТО, вимагав відразу певних компенсацій. Північно-Атлантичний пакт формально був створений як військовий сполучник рівноправних членів. Акт конгресу від 6 жовтня 1949 р. обумовив одержання союзниками американської військової допомоги особливими, однобічними правами для США. Від американського уряду залежать не тільки розміри й характер допомоги кожній країні, але воно може за своїм розсудом у будь-який час припинити надання цієї допомоги. В акті конгресу від 6 жовтня США виступають не тільки як керівна, домінуюча сила Північно-Атлантичного сполучника, але і як єдиний і остаточний арбітр у питаннях озброєння цього військового сполучника.

Наприкінці 1949 і початку 1950 р. уряд США активно обговорювало зі своїми союзниками питання про організацію збройних сил НАТО. Згодом Трумен про цей період писав: “Основною проблемою в цих дискусіях незабаром виявилося питання про участь Західної Німеччини в захисті Європи… Без цього захист Європи представляє ар’єргардні дії в берегів Атлантичного океану. Із Західною Німеччиною там може бути створена глибинна оборона, досить потужна, щоб чинити ефективний опір настанню зі Сходу”. У вересні 1950 р. Ачесон в особистому повідомленні Трумену з Нью-Йорка про сесію, що відбувалася там, ради НАТО, де він наполягав на озброєнні Західної Німеччини, писав: “Я продовжував доводити, що це передбачає захист Європи так далеко на сході, як це тільки можливо, і що такий захист немислимий без прямого й розумного рішення питання про германську участь” . А в повідомленні із Брюсселя в грудні того ж року, де тоді засідала рада НАТО, Ачесон повідомляв: “Ми зняли перешкоди, що стояли на шляху до участі Західної Німеччини” “.

У травні 1952 р. США, Англія й Франція підписали угоду про Західну Німеччину - про включення її через оборонне співтовариство, що проектувалося Європейське, у НАТО. Ратифікація цієї угоди відповідними парламентами затяглася всупереч зусиллям і натиску Вашингтона на три роки. ФРН стала офіційно повноправним членом НАТО в травні 1955 р. У Вашингтоні почали дивитися на западногерманскую армію, на бундесвер, як на основу агресивної політики США в Європі.

Pages: 1 2 3