Структура організації НАТО

Північноатлантичний альянс (блок НАТО) був утворений в 1949 році представниками 12 країн: Сполучені Штати Америки, Бельгія, Канада, Данія, Франція, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Великобританія. Договір північного Атлантичного Альянсу, підписаний у Вашингтоні, 4 квітня 1949 року, передбачав взаємний захист і колективну безпеку, спочатку проти погрози агресії з боку Радянського Союзу. США були організаторами цього сполучника, що був створений у період післявоєнного часу, коли тільки починалася холодна війна й більшість країн визнавало свою слабість відносно Радянського Сполучника. Це був перший сполучник післявоєнного часу, створений Сполученими штатами Америки, і сполучник капіталістичних країн, що представляв собою. Тому варто розглянути історію створення Сполученими Штатами Америки цього сполучника.

Отже, у США друге президентство Трумена проходило під прапором посилення міжнародної напруженості, загострення радянсько-американських відносин.

“План Маршалла”, що вступив у силу у квітні 1948 р., розглядався у Вашингтоні як економічна основа й підготовка до об’єднання капіталістичних країн Європи у військовому сполучнику зі Сполученими Штатами Америки для неминучої, як тоді вважали у впливових колах США, війни зі СРСР. Ще до прийняття “плану Маршалла” Західноєвропейські країни в 1947 році почали створювати структуру для співробітництва в захисті, оскільки почували себе занадто слабкими для індивідуального захисту від радянського союзу. Результатом цього в березні 1948 року, 5 країн: Бельгія, Франція, Люксембург, Нідерланди й Великобританія підписали Брюссельський договір, що згодом став основою для організації НАТО.

У цей час у Вашингтоні обговорювалися проекти військового сполучника з майбутніми “маршаллизованними” державам і . Без такого сполучника, повторювали його поборники в США, Західної Европ е загрожує включений і е в орбіту СРСР, і тоді ресурси й міць Радянського Союзу настільки збільшаться, співвідношення сил настільки зміниться, що США виявляться в дуже небезпечному положенні .

У розпал виборної кампанії в червні 1948 р., сенат більшістю 64 проти 4 прийняв резолюцію А. Ванденберга, що схвалювала надання допомоги регіональним військовим сполучникам. Уперше в історії сенат США схвалив надання в мирний час військової допомоги іноземним державам, розташованим за межами Західної півкулі.

Вони служили прелюдією до висновку Сполученими Штатами військового сполучника з багатьма капіталістичними країнами. Через два з половиною місяця 4 квітня 1949 р. представники 12 урядів підписали у Вашингтоні договір про Північно-Атлантичний військовий сполучник, названому НАТО. Його підписали США, Канада , Бельгія, Данія, Франція, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Великобританія. Вашингтона робив сильний тиск на Стокгольм. Але Швеція, що зберегла нейтралітет у двох світових війнах, зволіла не вступати у військовий сполучник, створений для підготовки третьої миро в ой війни. Через деякий час США оголосили Грецію й Туреччину північноатлантичними державами й домоглися включення їх у НАТО в 1952 році. Згодом в 1955 р. на настійну вимогу американців повноправним членом цього військового сполучника офіційно стала й Федеративна Республіка Герман і я. А ще пізніше в 1982 році й Іспанія. І от зовсім недавно в січні 1999 Польща, Чехія й Угорщина.

Надалі США містили інші воен н ие сполучники. Але НАТО продовжувала залишатися центральним, найважливішим з них, що приковали до себе основна увага держдепартаменту США, що олицетворяли післявоєнну глобальну політику Вашингтона, спрямовану на боротьбу зі світовий соціалістичної з і стемой, з національно-визволитель н им і революційним рухом в усьому світі.

Підписання 4 квітня 1949 р. у мирний час військового сполучника з європейськими державами – нечуваний акт в історії США. Конституція США, вироблена ще в 1787 р., по суті позбавила можливості уряд США містити військові сполучники з іноземними державами. Вірніше, вона позбавила військові сполучники тої надійності, що звичайно їм надають у Європі. Прерогативу оголошення війни конституція США зберегла тільки за конгресом. Кожний конгрес, що засідає тепер, зобов’язаний керуватися конституцією. Але акти уряду й рішення минулих конгресів для нього необов’язкові. Уряду Англії й Франції, наприклад, можуть містити союзні договори, що зобов’язують майбутні уряди їхніх країн вступати у війну, якщо створяться умови, передбачені в цих договорах. Уряд США може укласти договір про військовий сполучник. Сенат може його ратифікувати. Але подібні акти уряду й сенату аж ніяк не ставлять за обов’язок конгресу повідомляти війну. Звичайно, якщо пануючий у США монополістичний капітал виступає за війну, то більшість в обох палатах конгресу за неї голосує. Але автоматично на підставі ув’язненого урядом військового сполучника конгрес війну не повідомляє. У всякому разі немає впевненості в тім, що конгрес надійде так, як передбачено договором про сполучник. Тому ні в кого не було впевненості в міцності військових сполучників США.

Зовсім інше положення створилося після другий м і ровой війни. США не тільки містили військові сполучники з іноземними державами, але й виступали як ини ц иатор і творець таких сполучників. Більше того, на відміну від військових сполучників у минулому НАТО створила свої ш таби й свої збройні сили, куди входять сухопутні війська, військово-морські й військово-повітряні сили ряду держав. Відповідно до цього договору суверенні держави Західної Європи дозволили Сполученим Штатам містити в мирний час збройні сили на своїй території. В 1953 р. збройні сили США в Західній Європі нараховували 427 тис. чоловік .

Президент США і його найближчі співробітники порівнювали НАТО з договором про захист Західної півкулі, підписаним у вересні 1947 р. у Ріо-де-Жанейро. Про це говорив Трумен у мовленні, вимовленої у зв’язку з початком другого строку його президентства. Обоє договори сходяться в одній формулі: у Ріо-де-Жанейро було оголошено, що напад на одну американську країну буде розглядатися як напад на всі американські держави; ст. 5 Північно-Атлантичного пакту говорить: “Договірні сторони вважають, що збройний напад проти однієї або декількох з них у Європі або Північній Америці буде розглядатися як напад проти них всіх”.

Однак договір, підписаний 2 вересня 1947 р. у Ріо-де-Жанейро, істотно відрізняється від пакту, укладеного 4 квітня 1949 р. у Вашингтоні.

Договір американських держав 1947 р. передбачав негайну консультацію його учасників у випадку нападу або погрози нападу на кого-небудь із них. Але він не передбачав негайного, автоматичного застосування збройної сили. Більше того, ст. 20 договору відзначає, що жоден з його учасників без своєї згоди не зобов’язаний брати участь у застосуванні збройної сили. Кожний з участ н иков зберігає суверенне право вирішувати – воювати чи ні.

У договорі про утворення НАТО такого застереження немає. НАТО відрізняється також від договору американських держав 1947 р. тим, що цей договір не регіональний пакт.

Формально в преамбулі договору від 4 квітня 1949 р. говориться, що НАТО має своєю метою колективну оборону. Фактично США створив і Північно-Атлантичний пакт як агресивний, наступальний воен н ий сполучник.

Pages: 1 2 3

Збережи - » Структура організації НАТО . З'явився готовий твір.

Структура організації НАТО





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.