Стислий виклад твору Михайло Коцюбинський Intermezzo

Автор зізнається: «Я не можу разминуться з людиною. Я не можу бути самотнім». Іноді саме це дратує, стомлює, тому що людині необхідна час від часу усамітнитися: «Мене стомили люди. Мені знудило бути заїздом, де вічно тлумачаться ті створення, кричать, метушаться й смітять. Розгорніть вікна! Провітрите житло!.. Нехай увійдуть у будинок чистота й спокій». Це прагнення спокою й самітності іноді буває таким сильним, що готово погодитися на будь-який спосіб досягнення бажаного: «Смерть? Сон?» Отже, приходить бажання хоча б на час відпочити, послухати не «ревучие потоки людського життя», а бажану тишу.

Друга частина зображує картину дороги, або, точніше, втеча, від «залізної руки міста». Здавалося, тишу глушили голосні голоси. Але от уже зелена безмежність природи, а «неба тут було так багато, що ока тонули в ньому, як у море». І ледь бричка вкотилася у двір – закувала зозуля. «Тоді я раптом почув більшу тишу. Вона наповнювала весь двір, таїлася в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало биття власного серця».

Навіщо людині та тиша? Щоб почути й побачити щось головне, важливе в житті, що закрито щоденною метушнею. Ця тиша впала так зненацька, що їй не віриш. Здається, навіть предмети навколо заздряться на цю тишу. Начебто вони живуть своєї потайной життям: «Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити…» Кілька разів автор, начебто сам собі повторює: «Хіба я що знаю? Хіба я знаю?» І тут ліричний герой почуває, як у його серце просяться із зовнішнього миру люди, «всі ті, які зберігали в моє серце, як до власній схованці, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра». Їх так багато, що душу не в змозі сприймати всі так само гостро, як раніше. І герой це розуміє, розповідаючи про цьому отстраненно, начебто здалеку. Так, це ненормально, коли людина звикає до голосного болю й не реагує на неї більше. Але іноді потрібно дати відпочинок замученій душі: «Я не маю вже краплі гарячої крові… Ви бачите, я навіть не червонію, особа моє біле, як і у вас, тому що жах висмоктав з мене всю кров… Проходите! Я утомився». І раптом… Розкривши ока, герой бачить «глибоке небо й галузі берези. Кукует зозуля. Б’є молоточком у кришталевий великий дзенькіт – ку-ку! ку-ку! – і сіяє тишу по травах». Мир безмежний, сонячний, зелений огортає й пестить. Так здраствує сонце! Так здраствує небо! Так здраствує мир і все, що живе в ньому! От три вівчарки підняли шум. Ні до чого ворожість. Цей мир такий м’який і прекрасний, що в ньому немає місця ненависті. І герой зізнається псові: «Я не ворог тобі». Тоді чого ж гнівається пес? Ланцюг тримає його, не дає дихати. Не вистачає волі. Герой відпускає пса з ланцюга, і той, забувши про попередні погрози, наосліп помчався кудись: «ПРО, шляхетна псина: тобі воля більше дорога, чим задоволена злість». * * * «Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Нескінченні стежки, сховані, начебто для самих близьких, водять мене по нивах… Я тепер маю окремий мир… На небі сонце – серед нив я. Більше нікого. Іду. Гладжу рукою соболью вовна ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набиває мені вуха обривками звуків, плутаним шумом. Так він гарячий, такий нетерплячий, що аж кипить від нього сереброволосий овес». Сама вічність у своїй радісній величній красі з’являється в цих словах ліричного героя, огортає зеленими руками жалюгідну купку будиночків, ниви. «Що значить для них людина? Нічого. Геть вийшла в поле дрібна біленька цяточка й потонула в ньому. Вона кричить? Співає? Рухається? Німе безвладдя просторів все це ковтнуло. І знову нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки й дороги… Над усім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі. Як крила тих вітряків, які чорніють над полем: равнодушно й безупинно роблять у повітрі коло, немов говорять: так буде вічно…: in saecula saeculorum (на століття вічні)». * * * Поступово той мир і спокій, що панував навколо, входить у душу ліричного героя, наповнює його: «Пізно я вертався додому. Проходив овіяний духом полів, свіжий, як дикий квітка. У складках свого одягу приносив захід полів, мов, старозавітний Исав. Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього будинку й дивився, як будувалася ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зрушувала й підносила нагору невпевнені, тремтячі стіни, а потім все це згущалося й темніло. Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною й цілим миром. Спокійної ночі вам, ниви. І тобі, зозуля». * * * Після такої ночі неодмінно буде сонячний яскравий день, і «я повний приязні до сонця і йду просто до нього, особа в особу. Повернутися до нього спиною – упаси господи! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що зустрічаюся з ним тут, на просторі, де ніхто не заслонить його особу, і говорю йому: «Сонце! я тобі вдячний. Ти сіяєш у мою душу золотий засівши – хто знає, що вийде із цих насінь?» Испивая сонце, мов цілющий напій добра, герой почуває в душі любов: «Дивися ж на мене, сонце, і запали мою душу, як запалило тіло, щоб вона була недоступна для комариної скарги… (Я себе ловлю на тім, що до сонця звертаюся, як до живої істоти. Невже це виходить, що мені вже бракує суспільства людей?)». Разом з вівчарками він блукає по полях, обережно несучи додому спокій і відчуття споріднення із самою землею: «Відпочивай тихо під сонцем, ти така ж утомлена, земля, як я. Я теж пустив свою душу під чорну пару». * * * Може, тому й почуває ліричний герой своє споріднення із землею: «У містах земля одягнена в камінь і залізо – і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду колодязя». Це спі
лкування з живою природою, із самою землею дарует йому особливе відчуття, що все у світі – прекрасне. Особливе молоко – «я знав, що це вливається в мене м’яка, як дитячі кучері, трава, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики. Я п’ю екстракт лугу». Особливий і хліб. Отже, ліричний герой почуває себе в дійсності багатою людиною. «Я тут почуваю себе богатим, хоч нічого не маю. Тому що поза всякими програмами й партіями – земля належить мені. Вона моя. Всю її, більшу, розкішну, створену вже, – всю я вміщаю в собі. Там я творю її заново, у другий раз, – і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї». Потрібно уважно слухати цю землю, щоб зберегти це неповторне чудо для нащадків. Очами серця побачив автор чудову картину: «Сіра маленька пташка, як купка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто й важко тягла нагору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й дзенькала. Тоді, закінчивши, падала тихо долілиць, натягала другу з неба на землю. З’єднувала небо із землею в голосисту арфу й грала на струнах симфонію поля. Це було прекрасно». *** «Так протікали дні мого intermezzo серед безлюддя, тиші й чистоти. І благословенний я був серед золотого сонця й зеленої землі. Благословенний був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова й чиста – і невже я хотів би знати, що там записано буде?» Життя триває, вона розвертається чистим аркушем нового початку. * * * Але от зустріч на ниві – «я й людина». Герой зустрів «звичайного мужика». Він не знає, якої сам здається цьому чоловікові, але той викликав у пам’яті героя страшні картини життя українського народу: почорнілі солом’яні дахи будинків, «брудні, некрасиві» дівчини, які вертаються з важкої роботи, бліді, як тіні, жінки, голодні діти, зі зголоднілими ж псами… «Він говорив про речі, повних жаху для мене, так просто й спокійно, а я стояв і слухав, і щось тремтіло в мені. Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю? Уже натягнулися ослаблені струни, уже чуже горе може грати на них!» Так людське горе уривається в тишу душі героя, але тепер там немає холодної байдужності. І соціальні лиха з’являються, як примара. Але занадто реальна примара: «Ходиш серед людей, як серед вовків… Бедний в убогого тягне сорочку із плота, сусід у сусіда, батько в синів. Людей їсть нестаток, горілка, а вони в темряві жеруть один одного. Як нам світить ще сонце й не згасне? Як можемо жити?» «Говори, говори», – повторює ліричний герой, начебто хоче заохотити співрозмовника вилити в словах весь біль і звільнитися від нього. «Розтопи гнівом небесну лазню. Покрій її хмарами твого горя, щоб били блискавка й грім. Освіжи небо й землю. Погаси сонце й засвіти інше на небі. Говори, говори…»

«Місто знову простягнуло за мною свою залізну руку не зелені ниви», – так образно зображує своє повернення до людей автор. З якими думками він вертається? «Прощайте, ниви. Котите собі шум свій на позолочених сонцем пагорбах. Може, комусь він здасться таким, як мені. І ти, зозуля, з верхівки берези. Ти теж потроїла струни моєї душі. Вони ослабшали, порвані грубими друзками, а тепер натягаються знову. Чуєте? От вони бриньчали навіть. Прощайте. Іду в люди. Душа готова, струни тугі, настроєні, вона вже грає…»

Збережи - » Стислий виклад твору Михайло Коцюбинський Intermezzo . З'явився готовий твір.

Стислий виклад твору Михайло Коцюбинський Intermezzo





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.