Так росли вони серед потоків і лісів, чисті і наївні. Але дитинство минуло, і Іван «був уже леґінь, стрункий І міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись. Вони не пасли більше ягнят, а зустрічались лише на свято та у неділю. «Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів. Марічка любила, коли він грав на флоярі. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву царинок, де вигідно послали свої тіні смереки». І здавалося їм, Що На світі тільки дві барви: «в зеленій земля, в блакитній - небо». І серед цього зелено-блакитного світу лише вони двоє. «Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба, - співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з’явились не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще У Колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть по горах… Марічка і сама вміла складати пісні».

Поезія Іванових мелодій спліталася з летючими віршами Маріччиних коломийок. Вони покохали один одного. «Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ, Марічка часто питала, чи будуть вони у парі назавжди, адже їхні сім’ї ніколи цього не дозволять. Та Іван запевняв, що й питати родичів не буде, бо Марічка мусить бути його. На танцях запрошував її відверто і «наче на злість старині він на танцях вимахував дівкою так, що аж постоли розсідались ».

Однак усе складалось не так, як гадав Іван. Ґаздівство його руйнувалося, і треба було йти в найми. «Мушу йти в полонину, Марічко, - сумував він заздалегідь». Марічка покірно погоджувалась, хоч їй було дуже сумно. І той сум виливала у співанках:

«Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину. А я тебе ізгадаю сім раз на годину».

Вона втішала сама себе, що обов’язково буде дивитися на гори, то може, й побачить його: «Як муть мряки сідати на гори, я сяду та й си заплачу, що не видно, де пробуває милий. А як в погожу річку зазоріє небо, я му дивитись, котра зірка над полонинков тому бачить Іванко… Тільки співати залишу».

Але Іван радив їй не втрачати веселості й співати. Обіцяв повернутися швидко. Він слухав її пісні і думав, що вона засіяла співанками своїми і ліси, і гори, і полонини. Увесь світ навколо нього бринить її піснями. «Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля…»

Відтак теплим весняним ранком Іван пішов на полонину. «Іван піднімався все вище…. Ліси уступали місце гірським сіножатям, м’яким і повним. Іван брів серед них, як по озерах квіток, нагинаючись часом, щоб закосичить кресаню [капелюх] жмутком червоної грані або блідим вінком невістульки.

А стежка вела все далі… Тут були тиша, великий спокій природи, строгість та сум.

Полонина! Він вже стояв на ній, на сій високій луці, вкритій густою травою».

А у долині, вкритій від вітру, знайшов Іван стаю [дерев'яний намет для вівчарів]. Тут, серед гір, Іван разом з іншими мав доглядати худобу, що її зганяли на літо сюди з різних сіл. Кожен знав свою справу і мав тут свої обов’язки. Чоловіки ставилися до них як до священних. «Тим часом ватра розгоралась на полонині. Повним поваги рухом, як давній жрець, підкидав ватаг до неї сухі смереки та свіжу хвою, і синій дим легко здіймався над нею…

Полонина починала своє життя живим невгасимим вогнем, що мав її боронити од всього лихого».

День згас, і Микола-спузар, що повинен був усе літо слідкувати за ватрою, покликав вівчарів вечеряти.

«Яка ж тото полонинка повесні весела, як овечки у ню Ідуть із кожного села!..

Ватаг чутливо прислухався і ніби чув, як сходяться отари худоби сюди, на полонину, як оживають гори від дихання і тупоту отар. І ось уже вони тут усі. І тоді ватаг впав на коліна і підняв руки до неба. «За ним схилились до молитви вівчарі й люди, що пригнали маржину. Вони прохали у Бога, щоб вівця мала гаряче серце, як гарячий вогонь, який переступала, щоб Господь милосердний заступив християнську худібку на росах, на водах, на всіх переходах од всякого лиха, звіра і припадку. Як допоміг Бог зібрати худібку докупи, щоб так допоміг усю людям віддати.

Ласкаво слухало небо простосердечну молитву, добродушно хмурився Бескид, а вітер, пролітаючи далі, старанно вичісував трави на полонині, як мати дитячу голівку…»

Дні спливали за днями в щоденній праці, у труднощах вівчарського життя. Та серед щоденних турбот згадує Іван Марічку. Як вона, чи співає ще своє пісні?

0й, як будуть вівчарики білі вівці пасти, будуть мої співаночки за кресаню класти… - згадується йому. милий дівочий голос, і він зриває квітку та Закосичує нею Кресаню». Гірське повітря прополоскало груди, хочеться їсти. І як самотно! Стоїш тут маленький, як бадилина у полі. Під ногами зелений острів, Що його Обливають блакитні води далеких гір. А там, по суворих диких верхах, десь у безводах, в безслихах, гніздиться всяка мара, ворожа сила, з якою тяжко боротись. Лиш одно сокотися…» Поволі тягнеться час. За день Іван геть стомлюється. Але уві сні приходить до нього Марічка. Він сам до себе говорить, що то не вона, але щось його ніби тягне за Марічкою. Від сну він прокинувся раптом, почувши крик худоби. Серце його калатало. І ось нарешті трембіта сповіщає, що кошари чекають на вівці.

На полонині усі зібрались, щоб видоїти овець та кіз. Звичним рухом Іван хапає вівцю за хребет і тягне до себе понад широку дійницю, що поступово наповнюється молоком. «Іванові руки безперестанку мнуть тепле овече вим’я, одтягають дійки, а по руках в нього тече молоко, що пахне лоєм і підіймає з дійниці масну солодку пару… Жалібно плаче мокра отара по сей і той бік струнки, падають в загороду знесилені вівці, а густе молоко дзвінко дзюрчить в дійницю та затікає теплим струмочком аж за рукав»,

«Опустіли кошари. Тиша і пустка». Починається нова дія сироваріння. Ватаг схиляється над молоком, «розщобає поволі рукава і по сам лікоть занурює в нього свої голі, зарослі волоссям руки. І так застигає над молоком.

Тепер має бути тихо у стаї, двері замкнені, і навіть спузар не сміє кинуть оком на молоко, поки там твориться щось, поки ватаг чаклує… Тільки по легкому рухова жил на ватагових руках помітно, що насподі в посуді одбувається щось. Руки оживають потроху, то підіймаються вище, то опускаються нижче, закруглюють лікті, щось плещуть, бгають та гладять там всередині, і раптом з дна посуди, з-під молока, підіймається кругле сирове тіло, що якимсь чудом родилось. Воно росте, обертає плескаті боки, купається в білій купелі, само біле і ніжне, і коли ватаг ного виймає, зелені родові води дзвінко стікають в посуду». Після цього відчиняють двері навстіж і сповіщають трембітою, «що день скінчився миром».

Багато пригод зазнав Іван тим літом. Раз ніби бачив, як з одинокої смереки в лісі висту

пив якийсь чоловік і вибігли за ним серни, яких той пас із допомогою ведмедя. Іван показу

вав на те диво іншим, але ніхто нічого подібного не бачив. «Часто негура [туман] заставала

їівці в половині. У густій мряці, білій, як молоко, все пропадало: небо, гори, ліси, пасту

хи… Вівці сивим туманом котились попід ногами, а далі пропадали й вони… Так вони роз

губили кілька овечок». Зрідка до вівчарів приходили люди з долини, розповідали нехитрі

новини сільського життя. А вечорами вівчарі збиралися біля багаття і «зголоднілі за літо

без "челядини" [жінок], вели безконечні масні розмови».

Іван же кликав Миколу і прохав його розповісти якусь казку, бо той багато їх знав. Так Іван коротав ночі.

Микола захворів, і Іван замість нього пильнував ватри, варив для всіх кулешу. Та серце його неспокійне. Його переслідували сумні думи, важкі сни, у яких йому ніяк не зустрітися з Марічкою. Інколи ж так Іванові ставало погано серед тиші, холоду та самоти, що здавалося «щось велике, вороже душить його, Ся Затверділа тиша, байдужий спокій, сей сон небуття». А одного разу він почув тихий голос: «Іва-аІ» Так кликала його Марічка. «Марічка? Де вона взялась? Прийшла на полонину? Вночі? Заблудилась і кличе? Чи, може, йому причулось? Ні, вона тут». Він побіг навпростець туди, звідки чувся голос, і застиг ная прірвою навкруги туман. Чи то був її голос?

Працював Іван На полониш, аж поки Та зовсім не спустіла. Розібрали хазяї худобу, од-трембітали своє трембіти, лежать стоптані трави, а вітер осінній заводить над ними, як над мерцем»,

Pages: 1 2 3 4 5

Збережи - » Стислий переказ твору «Тіні забутих предків (1911) . З'явився готовий твір.