Статті про Францію - ще тільки початок цього шляху. Вони написані в публіцистичній формі. Але перед нами не просто теоретичні міркування, а схвильована повість про те, що бачить, думає й переживає Гейне; міркування й почуття тут нероздільні

Першу свою кореспонденцію Гейне присвятив виставці картин 1831 року, особливо його що вразила. Ця стаття, разом з листами про французьку сцену (1837), дає блискучі характеристики представників романтичного мистецтва 30-х років: музикантів (Берліоз, Шопен, Аркуш, Мейербер), драматургів (Дюма, Гюго), художників (Делакруа) і інших

Пояснюючи виникнення романтизму, Гейне виявляє глибоке розуміння причин падіння класичного мистецтва, зокрема, трагедії Корнеля й Расина:

«На сцені їхній час пройшло; вони виконали свою місію перед публікою, що складалася із дворян, які любили вважати себе спадкоємцями древнього героїзму… Ще в часи Імперії герої Корнеля й Расина могли розраховувати на найбільші симпатії, коли вони грали перед ложею великого імператора… Часи ці пройшли, стара аристократія вмерла, умер Наполеон, і престол тепер не що інше, як звичайний дерев’яний стілець, оббитий червоним оксамитом, і панує тепер буржуазія, герої Поль де Кока й ежена Скриба».

Однак ці герої, на думку Гейне, ще менше влаштовують щирого художника

«Симпатії до сюжетів зі священної історії й міфології зовсім згасли… а костюми сучасників були якось занадто немальовничі, щоб могли створитися сприятливі умови для картин з історії нашого часу й буденного життя. Дійсно, у нашім сучасному фраку їсти щось нескінченне прозаїчне, що дозволяє скористатися ним у картині тільки з метою пародії».

Така, по Гейне, причина романтичного відходу від сучасності

У наступному циклі статей, «Французькі справи» (1832), Гейне отчетливей розвиває ту ж концепцію суспільного розвитку, але вже не із приводу мистецтва, а безпосередньо у зв’язку з політичним життям Франції. «Щоб довідатися, чого бажає нинішній день, потрібно досліджувати, чого хотів учорашній…» - говорить Гейне й починає з революційних рухів епохи Великої селянської війни в Німеччині; він указує, що тоді прав був не Лютер, а Томас Мюнцер і шедшие за ним селяни, яких можна дорікнути лише в тім, що «часом вони розспівували псалми замість того, щоб боротися».

«У літо господне 1789 у Франції почалася та ж боротьба за рівність і братерство, по тимі ж причинам, проти тих же володарів, з тою лише різницею, що… народ… уже не з Євангелія, а з філософії став черпати свої законні вимоги». Якобінська республіка викликає в Гейне глибокі симпатії: «Я люблю цю республіку…- говорить він, - тому що вона всього могущественнее й славнее відстоювала інтереси демократії». Гейне шанує й Наполеона, але не як імператора, а як людини, що міг би стати «Вашингтоном Європи», що «повинен був у всіх країнах домогтися перемоги революції». Те, що Наполеон цього не зробив, Гейне вважає причиною його загибелі: «Імператор розплатився за найстрашнішу свою провину - за віроломство, якою він згрішив перед революцією, своєю матір’ю».

Якби Наполеон залишився живий, те Гейне, по власному визнанню, боровся б проти нього. Але тепер волею долі в Гейне виявився більше жалюгідний супротивник: Францією править Луи-Пилип, король буржуа. Відношення до нього протягом всієї книги кілька разів міняється, але Гейне прекрасно розуміє основне: народ боровся в липневі дні не за те, що дав йому цей новий володар. Луи-пилип забув, що він «зобов’язаний короною народу й круглякам липневих мо« стових»; і от бруківки приводяться в порядок, «щоб не залишалося ніяких видимих слідів революції», народ же «втаптивают, немов камені, на колишнє місце й знову зневажають ногами», « Луи-Пилип, - пише Гейне, - переконаний, що він винайшов буржуазну монархію, що на цей винахід він має патент. Цим він заробляє в рік вісімнадцять мільйонів, суму, що майже перевищує дохід паризьких ігорних будинків, і він хотів би зберегти для себе й для своїх нащадків монополію на цей прибутковий промисел». Ця блискуча характеристика короля банкірів змушує згадати сказані Марксом двадцять років через слова про те, що «Липнева монархія була не чим іншим, як акціонерною компанією для експлуатації французького національного, багатства», і що « Луи-Пилип був директором цієї компанії».

Але й серед буржуазної опозиції до правління Луи-Пилипа поет знаходить лише «зношені знаменитості» і «мнимі авторитети», відзначаючи невідповідність між особистостями й тими завданнями, які вони повинні здійснити. «Зовсім не те було наприкінці минулого сторіччя, - говорить Гейне, - коли люди-колоси виростали до висоти справ, що стояли перед ними, так що в історії революцій вони утворять як би героїчний період».

Розчарувавшись у балакучих ораторах опозиції, Гейне не розчарувався в народі. Він уважає, що тепер взагалі «минув той період світової історії, коли треба всім височіли діяння окремих особистостей. Самі народи, партії, маси - герої нового часу».

П’ятого червня 1832 року незадоволені маси знову виступили на вулиці Парижа, борючись під гаслам республіки, і «краща кров Франції» пролилася в монастиря Сен-Мерри. Ці «республіканці - герої монастиря Сен-Мерри, люди, які в той час (1830- 1836 р.) дійсно були представниками народних мас» ‘, викликають у Гейне слова, виконані найбільшого пафосу. «Я не республіканець», - викликує він, і однак: «. . .я зволів би, щоб я й всі мої помірні друзі вмерли замість цих республіканців».

Захоплюючись французьким народом і його історією, Гейне в передмові до «Французьких справ» жагуче обрушується на німецькі порядки й особливо на німецьке дворянство. Незважаючи на езопівську мову цієї передмови, у Німеччині його порахували занадто різким. («Боже мій! Що ж це буде, якщо я дам волю моєму серцю й висловлюся повним голосом, скинувши із себе всякі пута!» - викликує Гейне із цього приводу.) На докори в недоліку патріотичного почуття стосовно Німеччини Гейне відповідає, що йому милею патріотизм французів, невіддільний від любові до волі й прогресу, чим казенний патріотизм, що насаджувався в Німеччині реакціонерами. У боротьбі із цим офіційним патріотизмом Гейне заявляє, що тепер у Європі взагалі немає більше націй, а є лише дві партії: аристократія й демократія. Захист французьких демократичних ідеалів був у Гейне вираженням також і самої справжньої любові до своїй «бідній, нещасній батьківщині», до народу, «який винайшов порох і книгодрукування й дав «Критикові чистого розуму». У тих німецьких областях, які зазнали впливу від визвольний наполеонівських, народ ставився до визвольних ідеалів французького народу так само, як і Гейне. Не випадково якийсь заможний німецький селянин назвав свого сина Наполеоном і заповів нащадкам називати старшого сина кожного покоління цим багатозначним ім’ям. «Захопленість Гейне стосовно французів і навіть його бонапартизм,- писав в 80-х роках енгельс, - були тільки відгомоном загального настрою народних мас на левом бережу Рейну».