Старицький «Облога Буші» (Скорочено) – Частина XI, XII

На раді перше слово, певна річ, було дадено панотцеві.

-        Діти мої! – почав він, розміркувавши гаразд над змістом листа Лянцкоронського. – Я вбачаю, що в цій магнатській ласці обіцяно вам тільки життя, а про нашу святиню, за яку ви й проливаєте кров, не згадано ані жодного слова, – її призначено на руїну й блюзнірство.

-        Не продамо нашої церкви і за наше життя! – вигукнув старий, сивий запорожець, що теж прийшов на раду.

-        Не продамо! – гукнули навкруги, й жіночі голоси.

-        Життя, певне, коштовний дар божий, – провадив панотець далі, але суть коштовніші дарунки, що надані нам духом святим, це – чиста віра в Творця всесвіту. Життя – це часове благо, та навіть і не благо, а тягар душі. Душа ж безсмертна, і якщо її положено за «друзі своя», за святу віру, вона досягне в світових житлах Божих довічного раю.

-        Дак як же ваша рада, панове? Що відповісти на цього листа, що нам прислано? – спиталась Орися.

-        А ось що, – сказав лисий дід. – Зброї козак нізащо на світі не віддасть у руки ворожі; ми ж ні свого життя, ні життя наших жінок та дітей не цінимо, а шануємо лишень нашу віру святу, та рідну Вкраїну, та свободу нашого вільного люду!

-        От тільки, панове, -.завважила одна з молодиць, – ми тут раду радимо без пана сотника і без старшини, а їх би слід було запитати.

Всім стало ніяково, і ніхто не знайшов, що відказати на цю правдиву увагу.

Але Орися виступила наперед і гордо підняла голову:

-        Я за батька відповідатиму і певна, що з моїм словом він згодиться

завжди і всюди. Не здаватись ні на які улесливі слова ворогів, а вмерти

всім при зброї, боронячи до останнього наші святощі! Але і вмираючи, силкуватись залучити за собою в могилу якомога більшб ворогів! А Катря, вискочивши усередину кола, простоволоса, з блідим обличчям і шаленим поглядом, мов божевільна, гукала:

-Усім їм смерть! Усім їм загин! Вони відняли в мене все, і тепер тут – пустка, пустка! – била вона себе кулаками у груди. – Не треба мені життя, бажаю лишень їхньої, бузувірів, смерті! Поміть, хто в Бога вірує, помститись оцім собакам! Поможіть помститись!

Вона, як божевільна, почала битися, і насилу вже п заспокоїла та взяла бабуся.

Рада розійшлася. (…)

Орися підняла білу корогву і наказала впустити до брами одного лишень шляхтича. (…)

Орися, вагаючись, перша урвала важку тишу і здавленим голосом, бажаючи виявити певний спокій, сказала:

-        Громада, вислухавши листа пана Лянцкоронського, ухвалила

переказати через пана гетьманові, що жодна душа не згодилась На його

умови, а всі ладні вмерти за Україну та за святу віру!

-        Вислухай мене, Орисю, – благаючим голосом по довгім мовчанню почав Антось. – У моїй долі є страшенне безщасне непорозуміння, яке оплутало моє життя, зламало суджений мені талан і зсушило мій мозок. Твоя родина пригріла мене і виховала за рідного сина, а ти стала мені ближчою від сестри.

-        Ох, не згадуй, пане, колишнього! – перервала Орися.

-        Ближчою від сестри, від неньки, – підніс голос Корецький, – ближче навіть мого власного серця! (…)

-        А що ж робити маєм? Що робити? – Корецький схопив її руки і притулив їх до своїх уст. – Якщо ти не хочеш утікати, – вигукнув він розпачливо, – то візьми цю шаблю і вбий мене!.. Коли ти віддаєш себе на загин, то мені не лишається вищого щастя, як умерти, – і вмерти від дорогої руки!

-        Так умерти зі мною, мій дорогий, коханий, – шепотіла Орися, поклавши свої руки на Антосеві плечі і гостро дивлячись йому в вічі, – задля тебе щастя? Так без мене тобі тяжко жити на світі?

-        Страшенно!

-        Ну, так слухай же! Коли ти мене так щиро кохаєш, о, тоді ми з тобою не розлучимось!..

-        Мій ти раю! Щастя моє! – перебив її мов ошалілий з радощів Корецький.

-        Слухай-но, вгамуй себе; за нами зорять, тобі час іти… Тут є одно потайне місце, де можна переховатись, приходь туди. Хоч би саме Пекло ґвалтувало, нас там не знайдуть. Перечекаємо трохи і потім не розлучимось. Ось ключ від потайних дверей, до них треба йти через Печеру, що починається он там, край бескиду, де терни.

-        І ти прийдеш? – захлипуючись від радощів, спитав Антось.

-        Прийду. Ось візьми ключа. Коли я довіряю тобі таку тайну, то діймай віри й мені!

-        Вірю, вірю!

-        Дожидай третього вибуху з цієї плющихи: це буде гасло, що я йду в

підземне місце, а тепер… бувай!

Шляхтича вивели за браму, і знов брама зачинилась за ним і піднявся на ланцюгах висючий міст. Але Антось тепер ішов без краю, щасливий, цілуючи дорогий задля нього ключ.

Лянцкоронський, одержавши звістку, що козаки зреклися його умов, поручив закінчити облогу Чарнецькому. Вночі Чарнецький присунув до пригорода гармашню і поставив її на окопах. Уночі ж обережно, гаразд замерзшим ставом, рушили й татари, оточивши містечко.

А сотник, востаннє зібравши решту своїх орлят, так почав казати:

-        Слухайте, братчики! Хоча ми тут і поставили дві гармати, а правду кажучи, тепер нас відразу задавлять.

-        Проте не відразу, – відказав Шрам, – що ж, звичайно, сила й солому ламле…

-        Так ось що: ти, Бабуре, і ти, Жидолупе, засядьте з молодятами на праву та ліву руч по хатах, і як вороги ринуть вже на майдан, то ви запаліть навкруги хати і вдарте ззаду.

-        Чудово! – додав запорожець. – Хоч видно буде на той світ шляху шукати!

Всі зареготалися. Сотник звелів викотити два барила горілки і запросив козаків частуватись.

-        Ну, товариші мої дорогі, щирі сини України, вип’ємо ж востаннє і на прощання за наш славний народ і за наші душі, – сказав він, – та даймо, братове, один одному козацьке слово: коли будемо коло світлих східців престолу Божого, то всім нам благати милосердного Бога, щоб послав він щасливу долю нашим братам і дав спокій нашій окуреній димом і залитій кров’ю країні!

-        Даємо слово козацьке! – відгукнулись усі одностайно. Не встигло зійти ясне сонце, як у містечку над табором розгорнулося саме пекло. Задрижали стіни в хатах, посипалось, з дзвяком скло і шарування на землю, застогнали, заревли ядра гарматні, пробиваючи дошки, ламаючи вози, розкидаючи тури і кришачи міцні замкові мури.

Сліпий кобзар, з розхристаними грудьми, без шапки, стояв на мурі і співав натхненну думу: Он славо, козачая славо! Така твоя доля кривава… Ти за щастя рідного краю Закликаєш нас завжди до раю!..

Але в одну мить з свистом прилетіла стріла і встромилася у саме серце народного співця… Затерпло воно, прикипівши кров’ю, і навіки затих його голос пророчий.

Козаки відбивались завзято, кожна куля несла у ворожі лави певну смерть, але на кожну кулю летіли з ворожого стану цілі сотні куль, і стукали вони об козачі кістки, пронизуючи наскрізь тіло. З гуком та гамором кинулися з трьох; боків розсатанілі вороги на невеличку карбу козаків; усі вони ринули натовпом – і поляки, і німці, і татари – з хижим воєводою Чарнецьким на чолі.

Замовкли вибухи і почалась нерівна рукопашна різанина. Поранені стрілами, котрі ще стриміли у них на тілі, лицарі-борці налягали своїми останніми силами, щоб якнайдорожче продати своє життя, але на кожну їх шаблю опускалося десять. Озвірілі козаки з нелюдською силою рубали голови ворогів, сікли їм шиї, кришили кістки і самі падали під ударами шабель без стогону й скарги, а скрегочучи лишень зубами, що не встигли помститися.

-        Гей! Гукнув слабнучим голосом увесь скалічений сотник. -

Боронитися»: нам більше несила, так не давайтеся живцем у руки, а краще

рубайте, братці один одного.

-        Чуємо, пане сотнику! – відповіло навколо небагато вже голосів.

І сп’янілі відважні козаки, дивлячись на смерть, що буяла навкруги, мов несамовиті почали рубати один одного.

Усі вже товариші полягли навколо сотника, вже він востаннє зацідив своєму щирому другові перначем по чуприні, коли раптом схопили його за плечі п’ять дужих татар і накинули на шию аркана.

-        Гей, братці, не давайте мене живцем на муки! – підняв до мурів помутнілі очі сотник. – Дочко! Не давай батька!

-        Не дам, тату! – відповіла твердим голосом Орися і стрельнула з мушкета йому саме в голову.

Куля добре влучила і заспокоїла сотникову турботу на віки вічні.

Орися миттю спустилася з муру, прямуючи до ляди над льохом. Там уже стояла Катря з двома факлями. Розлігся тягучий дзвін «по мертвому» і прокотився сумною луною геть по долині.

Всі, що були ще живі, святобливо увійшли у відчинені двері церкви і засунули їх тяжким засувом. Панотець Василь у чорній ризі, роздавши усім по запаленій свічці, почав правити заупокійну панахиду по душах, що стояли вже перед ворітьми іншого, невідомого життя…

Pages: 1 2

Збережи - » Старицький «Облога Буші» (Скорочено) – Частина XI, XII . З'явився готовий твір.

Старицький «Облога Буші» (Скорочено) – Частина XI, XII





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.