Старицький «Облога Буші» (Скорочено) – Частина IV, VI

Цілу ніч у пригороді йшла тихо, але й безупинно робота: насипались землею лантухи, плелися тури з верболозу і набивалися глиною, уставлялися в дві айв три перії дубові мажі, окуті добре залізом, – найкраща оборона рухома супроти нападу кінниці, – підглибшались рови і окопи, перетаскувались майже на плечах бойові всякі прилади – гармати, діла і гаківниці. Поважно, порядно, без зам’ятні, з безперечним послушенством сотниковій волі, з епічним спокоєм і навіть веселим гумором чинилася справа. (…)

Нарешті прокинувся день і глянув на світ божий підсліпуватим, сльозовистим оком; в пригороді застав він усіх козаків і жвавих, і бадьорих, і веселих, при ділі: інші вигострювали шаблі й ножі, інші переносили в потрібні місця припас і оружжя, інші наладовували у рушницях кремниці, інші чинили коротку молитву, а здебільша лежало по валах та по мажах і, смокчучи люльки, пантрувало пильно за кожним рухом ворожим. (…)

Генеральний обозний послався віддавати накази, і за півгодини на краю вузького шляху, що вів аж до пригорода, лаштувалась уже грізна батава.

-        Чого це пани-ляхи так довго морочаться? – спитав сотник, занудившись чеканням.

-        Уже на шляху готуються, дурні, – відповів Шрам із бійниці. – Ти, батьку, дозволь мені першому привітати їх гостинцем.

-        Та тобі, Шраме, завсігди щонайперша шана у Бога, – згодився сотник, смакуючи люлькою, і сам зіп’явся на мажу, щоб полюбувати першим привітом.

-        А славно обмерзли голощоком окопи, – завважив він, глянувши, – от для воріженьків буде скобзалка. напрочуд.

-        Так, так! – відізвався й Шрам. – Михайло святий нам споміг.

Шляшок до окопищ звивавсь понад берегом і тулився одним боком до

ставка, а другим – до узбочі, що стрімкою кручею зривалася вниз до страшного провалля; чим ближче до пригороду, тим урвище ставало і глибшим, і жаховитішим: в одному місці воно вузило шлях До шести сажнів, потім знову відходило і знов наближалося, утворюючи якусь площину на взір виспи, якої ворогам було не примітити. Довгастими лавами, під згуки литавр і сурем, напасники рушили весело, оглядно.

-        Гармаші, пильнуй! – командував Шрам. – Набивай бабів дрібною

картоплею, а паній – галушками, а гаківниці й плющихи – горохом,

наводь усі метко на тамту площину, підготуй на ізміну, набої, і махну

люлькою – шквар!

-        А в вас, хлопці, чи рушниці готові, чи на поличках є порох? Оглядіть, підсипте сухого! – обернувся до козаків, що за возами засіли, пан сотник.

-        Усе, батьку, напоготові, тільки гукни! – відмовили з-поза маж веселі обличчя, хоча й очі їм блимали лиховісним вогнем.

Батава дійшла до вузької перейми, зупинилась у непевності, боячися пастки; але, завваживши, що далі шлях ширшав і що, дасть Бог не буде жодної відсічі, рушили наперед.

А Шрам за ворогами пильно зорив, і коли останні зайшли на площину, він махнув люлькою. Блиснув вогонь, здвигонулась земля, і здригнули, задзвеніли залізом вози, із пащів у баб і панянок вибухнули довгими цівками густі клубища білого диму і розіслалися по шляху широкими колами. Сила смертей, ріжучи з виском і свистом сполохане жахом повітря, ринула на голови зґвалтованих лав; пекельний борвій змішав і зім’яв ураз людську зграю, за хвилину ще огрядну й грізну, а Тепера розметану і повалену в порох, – сотні молодих, жизнедужих побратимів скошено рукою кревних братів, і осквернилася рідною кров’ю омита земля, і повисли в повітрі крики на пробі, і лемент, і обірваний стогін…

Збилася в купу юрба і почала давить один одного; інші зривалися з узбочі у провалля, інші кидались у воду; решта посунули було навпаки, так трупи загородили й без того вузький перехід, а новий вибух з баб і панянок розкидав їх грудою навкруги; з нестяму і жаху кидали безталанні геть зброю, кидалися осліп зі скель, ринули у плин по крижаній воді і, задубівши, зразу пускалися на дно…

-        Таизепсі Теиґеі! – покрикнув німецький проводир. – Наперед! Не то вони, собаки, нас тут, як курчат пере луплять!

-        До зброї! Бігцем! – розляглася і в другім місці команда. Звиклі до послушенства і до бойового вогню німці рушили перші, а за ними пішли й поляки. При виході з другого; ще вужчого, переходу зустрів їх вибух гарматний і вчинив жаховиту руїну; чавун і свинець пронизували з шкваром ряди, крушили кістки, обляпували мазкою живих; охоплені жахом мізерні купки вганялися і в ставок, і в провалля, і вперед… Але ледве надбігли кілька кроків завзяті, як підпали під перехресний вогонь з гаківниць і плющих який нівечив їх украй; проте недобитки, з палу не тямлячись і нічого не бачачи в диму, навмання, осліп все ще ринули до окопищ.

-        А нуте, хлопці, тепера наша черга! – крикнув сотник і двісті жерел, виставившись із-за окопищ, затріскотіло у перса недобитків могутньої сили.

Розсатанілі, з скаженим жахом на обличчі, злиденні останки кинулись у рів, а звідтіля поп’ялись на вали… І вони, сп’янілі від помсти, таки дістали б мети, і не одна б козача душа попрощалася з білим тілом, коли б не пошклила валів ожеледиця: забісованці кидались на окопища і склизили шкереберть у рів, збиваючи з ніг товаришів.

Молодий біловусий німчина тільки руками розвів і навзнак упав нерухомо.

Почалась різанина, та ненатла, огидна, звіряча різанина коли чоловік, сп’янілий від крові, розсатанілий від ґвалту, запінившись, з хижим реготом б’є нещасного, безоружного брата, що плазує край ніг і благає, на Бога, пощади.

А з вишнього замка, з дзвіниці, назустріч звитяжному галасу і стогону бездольних скональців линув урочистий дзвін і велебний псалом славословців до Господа, і всі оті згуки разом неслись за крайниці життя, аж до небесних осель Бога любові та ласки… (…)

-        А що, хлопці, чи повкладали усіх воріженьків спати? – запитав сотник у козаків, що по кладках із рову вертались до маж.

-        Усіх, батьку, до єдиного, – відповів сивоусий запорожець, – одному німоті не хотілося страх як з оцим світом прощатись – усе махав шаблею, боронився, дак я таки його упрохав, садонувши під ребро списом поштиво… ну й послухався язика показав…

-        Це він тобі в насмішку, на глум, – засміявся Шрам.

-        Та хай йому вже Господь Бог пробачить, як і я дарую, – відповів запорожець сумирно.

-        Аз наших ніхто не поцілував землі-матері? – спитав сотник.

-        Трьох-таки, кляті, уклали, – пробурчав Шрам, – спочатку вони були покидали зброю і стали валятись на пробі в ногах, а коли нашим було неспроміжно руки спинити, що замашно розмахалась і воріженьків, як галушки, на списи стромляла, так деякі в скруті кинулись знову до зброї і давай відбиватись… ну, трьох наших кулями й Цокнули…

-        Кого ж та кого?

-        Ех, славних козаків, товаришів добрячих, – зітхнув глибоко Шрам: – Стецька Спотикача, ОхрімаШибайголову, Романа Гонивітра…

-        Зробім же першим новосельцям і першу честь – поховаймо їх по-козацьки, по-лицарськи, щоб вороги над їхніми тілами не знущалися, а за те, може, й нам наші друзі відшукають там, угорі, по придобній місцині: адже все одно, братці, ми тут не забаримось. (…)

А навдалі, на греблі, ворог готує нові жахи: звозять на кам’яну загату шестериками й восьмериками устяж тяженькі гармати, повертають їх пащами до пригороду і набивають смертодайним знаряддям; коло них гармаші метушаться і зносять усякий припас. (…)

Заметушився з підручним Шрам, навернув жерлами до греблі гармати, намірив   метник  добре   і  двигонув   першим   набоєм   із   баби.   Всі   з надзвичайною пильністю, захистивши долонями очі, стежили за летом знаряддя, за місцем вибуху; але ядро, очерконувши величезну дугу, не досягло мети і шелеснуло перед греблею в воду, метнувши догори цілі пасма яскравого поплеску.

-        Овва! – засміялися козаки. – Стара баба, видко, на втори слаба!

-        Авжеж! – додали другі. – Розгуркалась змолоду, так тепер, як із решета…

-        Або як із верші, – вставив запорожець.

-        А тривайте, хай гукне ще й пані, – сказав Шрам і приставив ґнота до полички.

Грюкнула пані, та так, що аж земля кругом стріпонулася і посипалась грудками в рів, що аж присіли козаки-гармаші; далеко дихонула вона поклубом білого диму і важко відкотилась назад. З вис котом ядро різонуло повітря і невидимо полинуло наперед; вискіт хутко змінивсь стогоном, який теж ослаб умить і завмер, а разом з ним у сподіванці завмерло багато сердець; але плесо на ставку було все ясним, супокійним, знати було, що ядро все ще летіло, не черкаючись поверху водяного… а це враз на самісінькій греблі між пушкарями знялась хмарою курява і щось замиготіло в повітрі…

-        Докинула, докинула пані вельможна! – зраділи козаки. – Саме на середину греблі шерепнула!

Pages: 1 2

Збережи - » Старицький «Облога Буші» (Скорочено) – Частина IV, VI . З'явився готовий твір.

Старицький «Облога Буші» (Скорочено) – Частина IV, VI





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.