Ніч. Тихо й похмуро в Орисиній світлиці, що в закутній башті. Висока цівчата середина, обмежована товстелезними мурами; ділиться стінами нахрест; в одному з сегментів умістилась кімната, чудної форми, з високою стелею, яка закінчалась склепінням. (…)

На ліжку, до подушки припавши лицем, Катря лежить непорушно; тільки часами ледве примітно здригаються плечі у неї. (…)

-        Годі, Катре! - промовила вона строго. - Не плакати тепер, не в

сльозах губить силу, а набиратись треба її для останньої боротьби.

Катря ще більш заридала безнадійно і глухо, і її плечі заколихалися під хвилями збурених мук.

-        Гріх! От перед цією Святою Матір’ю гріх! - показала на образ Орися. - Вона віддала ради нас свого сина на муки, на смерть, а будемо побиватись, що доведеться за віру святу й за вітчизну вмерти.

-        Не те, не те!.. - відповіла риданнями Катря, підвівши голівку і спершись нею на руку. Кучеряве пасмо русявого шовку з-під очіпку впало на її заплакані очі і надало молодесенькому обличчю вираз дитячий - нестотно ображене дівчинятко заплакало, почувши ласку уперше. - Не те! А дай мені виплакатись! Дай мені в останній раз тут., на самоті… натішитись своїм лютим горем… а там уже я не заплачу!

-        Сором зі своїм горем тепер панькатись! - ласкавішим уже голосом корила Орися, присівши до Катрі і гладячи її шовкове волосся.

-        Коли б воно на тебе лишень упало саму, то тоді б могла… а воно ж на

всіх нас злягло рівним тягарем і роздавить усіх нас разом, укупі…

-        Не на всіх, не на всіх однаково! - ґвалтовно скрикнула Катря і заломила в скрутоньці руки.

-        Як неоднаково? - навіть схопилась Орися. - Та хіба у тих, що пішли туди на певний загин, не було ні радощів, ні втіх на землі, або що?

-        Може, й були, та вони вже ними натішились, а я не нажилася ще на світі… - відмовила, рвучи слова, Катря.

-        А я чи нажилася? - спитала нервово Орися. - Туди… на муки… на страту… мій батько пішов… єдине моє кохання, єдина відрадість… єдина моя слава і втіха; але глянь - я не плачу і не збентежу його останньої хвилини сльозою.

-        Ох, правда, - мовила Катря, гамуючи сльози. - І ти не нажилася, але ти й не жила зовсім! Ти не зазнала іще того щастя, яке охоплює райською жагою і розум, і волю, і серце, і всю людину цілком приковує до втіхи земної… ти ще не кохала.

-        Почім ти знаєш? - відказала упавшим голосом Орися і провела рукою по білому чолі, немов бажаючи змести з його уїдливу боліч. - А може, кохання моє ще страшнішою п’явкою вп’ялось мені в серце!

-        Твоє кохання! - нестямилась Катря, підвівши голівку і затаївши враз сльози: дитяча цікавість перемогла її страждання. - Ти, моя перша подруга, посестриця, і ніколи мені про те не промовила й слова.

-        Суть такі рани, які жадалось би і від себе самої сховати, а не то що від миру, - важко зітхнула Орися, відвернувши від Катрі свій зрушений вид.

-        Орисю! Ріднесенька! Зіронько моя! - обнімала Катря свою кохану посестрицю, переставши плакати і ласкаючи свою товаришку по горю. - Скажи мені хто? Поділись горем - легше буде… Коли виплачешся і розважиш тугу - завжди на душі легшає…

-        Ти пам’ятаєш того козака… Антона Корецького… що до нас приїздив у Бар?

-        А, пам’ятаю, пам’ятаю… Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синіми очима і білим панським лицем?

-        Так, так!

-        Як не пам’ятати! Пам’ятаю і за сто сажнів пізнаю! Я в його, коли

узнатись тобі, - усміхалась уже Катря, щаслива тим, що таїну вивідає - мало-мало не закохалась… Не здолала чисто й глянути на ті закручені вусики… Тільки тривай… - зупинилась вона, міркуючи… - адже ж то брат твій? Він тебе називав сестрою? - Ні, він не брат: він по крові мені був зовсім чужий, а по серцю… ех! - Орися нетерпляче махнула рукою. - До чого ці спогадки тепер? Навіщо намучене серце вражати?

-        Квіточко моя, сонечко ясне! - благала Катря. - Скажи… повідай, хоч кришечку… хоч капелиночку!

-        Ах, яка-бо ти! Нестотно мале дитинятко, - годилась через силу Орися. - Довго розказувати, а ще довше переживати ті муки. Бачиш, я з тобою спізналася в Барі, а ми перше сиділи далеко на хуторі, - я там росла ще дитинкою… І так було славно, ох, як славно! Батько приїздив часто… мати жила… кохала, ласкала мене… Я її ледве згадаю… Потім наш хутір спалили… матір теж… Як приїхав на пожарище батько, позеленів, заскреготав зубами і знову кудись-то майнув. А за тиждень вернувся і привіз хлопчика на кульбаці1, літ дев’яти. «Знайшов, - каже, - сироту безпритомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!» - Орися змовкла, пригнічена вагою спогадів давніх.

-        Ну, ну! Що ж далі? - допитувалась - зацікавлена Катря.

-        Що ж? Звичайно… став він у нас мешкати… в другім хуторі, - ми переїхали далі від Бугу; росли ми вкупі, як брат з сестрою, вкупі бігали, пустували, тулялись… ну, призвичаїлись, поріднилися… ех, та що й згадувати! .

-        Ні, ні! Докажи-бо, хоч капельку!

-        Ну, виросли ми; а він стрункий такий став, та моторний, та дужий!.. Співав гарно… Батько,почав його вчити герцям лицарським, брав і на Запорожжя з собою в науку… Потім він приїздив до нас такий радісний та щасливий…. і до Бара ото… а вже я його так ждала й виглядала, як Божого світу… Ну, ми й покохались.

-        Так де ж він, твій Антось?

-        Не питай! Як він присягався, Боже! А батько раз сам вернувся Додому й сказав, щоб я отого перевертня, зрадника із голови викинула! Для чого? Батько промовчав, але я знаю, що він дарма не скаже… Кульбака - заст. сідло.

-        І ти викинула? Забула його?

-        Не руш! Годі! - сказала рішуче Орися, зсупивши брови від вразької, наболілої муки, і Катря припала до її колін і притихла, почувши незміряне горе. (…)

Збережи - » Старицький «Облога Буші» (Скорочено) – Частина ІІ . З'явився готовий твір.