Старицький «Облога Буші» (Скорочено) – Частина І

Усі почали до хреста прикладатись; спочатку підходила старшина, потім – значне козацтво, за ними прості козаки й сірома, а нарешті вже матері, жони і сестри. Все те чинилося богобійно, порядно, без зам’ятні й хапанини; панувало над усім якесь враження надзвичайне, і кожен почував над собою вже помах смерті крила.

Коли всі перейшли до хреста, отець Василь вийшов з ним через відчинені двері на цвинтар; за панотцем рушила півча, а за нею значкові понесли хоругви й стяги, за якими вже посунули всі козаки. На дзвіниці ударили в усі дзвони; півча співала: «Отверзи очі твоя, Боже наш, і внемли молящимся тобі». Процесія обійшла тричі круг церкви, потім обійшла мури в замчищу, зупиняючись край кожної башти; потім отець Василь з півчею й старшиною дістався на самий мур до бійниць і звідтіля, з високості, окропив тричі і містечко Бушу, і пригород.

Козаки стояли під муром в бойовому шику, лавою. Різкий, пронизуватий вітер тріпав прапори й стяги і гнав по млистому небу ключками пошарпані хмари; з отця Василя зірвало протягом його скуфійку і понесло геть униз по Дністровській долині, у хорунжого мало-мало не вирвало з рук хоругви і тільки-но держално вломило. Всі були лиховісним передчуттям похилені.     

Сонце, сідаючи за гору по той бік Дністра, проглянуло з-поза хмар на хвилину і останнім променем попрощалось з землею; він спалахнув жарким полум’ям на високім хресті і полинув, згасаючи, до високостеи темрявих. Отець Василь ще раз окропив козаків, ще раз на воїнство чесне поблагав благословення, у Господа і з причетом журно до церкви вернувся.

Коли зачинилися двері церковні і всі козаки й добровольці зібралися на невеличкім плацу біля цвинтаря, а жонота стала поштиво півколом геть осторонь, то сотник Михайло Завістний зняв шапку перед своєю батавою і до неї обернувся тихою мовою:

-        Панове, товариші-громадо! Дозвольте до вас слово держати!

-        Держи, держи, батьку, ми слухати тебе раді! – відповіли всі разом, уклонившися пану сотнику, та й насунули шапки набакир.

-        До сеї пори у цім затишку наших жінок і сестер боронив Господь від нещастя; але воля Божа прийшла, і поклика вона нас і наших кревних цілком постраждати за діло велике, і постраждать до кінця. Двадцять тисяч щонайкращого польського війська під гетьманством Потоцького й Лянцкоронського стоїть за півмилі; пан Яскульський – і пройда, і зух – вилазив по Бахчисараю та Царгороду, закупив башів у султана та й приволік сюди татарву – на грабежі наших дібр, на ґвалти й знущання над нашими сестрами і жінками і святій нашій грецькій вірі на поглум, пригнав сорок тисяч невірних поганців, і всі оті ворожі потуги накерував воєвода Чарнецький на нашу горстку нещасну, аби добуть свою спадщину – орлине Чарнецьких гніздо.

-        Так, так, – підміцнив сивобородий дідусь, – учора ми добули язика; се його непохибне жадання: сісти знову в цьому гнізді і розносити по околицях на хрещений люд жах.

-Ще б то не так, коли он геть надокола, мов вовчі зграї, розлізлись загони татарські, – додав хорунжий.

-        Знати, наважились вони, – вів далі сотник, – або перерізати нас усіх до єдиного, або забрати, як бидло, живцем: нас – під червону та волгу, на неволю і каторгу до галер, а жінок, і дочок, і сестер – на всесвітній глум, на поругу… і се моя перша річ.

-        Не дамося собакам живцем! – по крикнула громада.

-        Хіба через наш труп переступлять поганці!

-        Не віддавайте, братці, дешево псам і козачого білого тіла, а візьміть із наших напасників добру ціну, – прошамкав по-старечому сивий кобзар, обводячи незрячими очима юрбу.

-        Дорого, діду, заплатять! – зухвально покрикнув хорунжий, і юрба відповіла на те ухвальним гомоном..

Катря гаряче пригорнула Орисю, а та тихо сказала:

-        Добрий козак. .

-        Слухайте ж, панове, мою другу річ, – знову почав сотник, і тиша запанувала.» – Чотири дні тому від славного нашого полковника Богу на – продовж йому, Господи, вік – відібрав я наказа, щоби ми, в Разі нападу на нас сил ворожих, затримали їх тут в шермицерії1 наскільки, мога, аби тим дати пану полковнику час діждатися підмоги у Барі. То як, на вашу думку, панове, чи надовго здолаємо ми затрима; ти злочинців?

-        А що ж, пане сотнику? – спитав середнього віку, покарбовану шрамами лицар, увесь голений, з самим лишень оселедцем, закручений за єдине вухо зухвало. – А скільки приходиться на козака тієї погані?

-        Так, так! – відізвались деякі весело. – А такого убгати, як ти, то й тижня мало! а

-        Так, стало буть, панове, на тому й стоїмо, щоб затримати їх тут, та й квита, – по-моєму, хоч навіть на тиждень, а вмирати, братці, козакам не диковина; – сказав сотник і надів на голову високу смушеву шапку з червоним верхом і кутасом.

-        Даймо, – вставив старий козарлюга, – що настояще, по правді сказати, умирати ще я не вмирав, а-для того я не можу сказати, що воно за диковина? Жартами шуткував з смертю не раз, а щоб зовсім умерти, то ще не доводилось… Ну та це пусте – спробувати можна.

-        Тим паче, – додав сивий дід, – що доведеться тільки раз на віку скуштувати того меду!

Всі засміялися і якось весело підбадьорились.

-        Так слухайте ж мого наказу, – сказав сотник, і все козацтво мовчки, покірливо поздіймало шапки. – Всіми своїми потугами, наскільки в нас є, ми засядемо в пригороді: там всякого припасу досхочу. З правого боку у нас непролазний ставок, з лівого – невилазне провалля, а просто – добре окопище з гаківницями та гарматами; відтіля нас і

зубами не витягнуть: прохід до валів і вузький, і занадто довгий; їм розвернути своїх потуг буде ніде, а ми їх потроху і почнемо лущити та локшити… потіха вийде, та й годі!

-        Так, пане сотнику, добре ти розумом кинув!

-        Нащо й краще! – підміцнили чупруни.

-        Ну, а коли нас, по Божому попуску, з тієї позиції виб’ють, то ми перейдемо у містечко; і тут хоча й трудніше нам відбиватися буде, проте ще днів зо два чи зо три продержимось…

-        Чого не продержатись? Продержимось! – підкреслив молодий хорунжий, що вже на новому держалні здіймав хоругов.

-        А щодо замка, то ми його лишимо на дітей, на дідів та на жоноту, провадив сотник. – Доки ми будемо кришить ворогів, то й вони допомагатимуть нам з високих бійниць, а коли ми всі Поснемо сном козацьким, то наші сестри й подружжя продержать ще замок днів з пару, бо він і сам по собі недосяжен. А коли нарешті увірветься всередину ворог, то вони зуміють не датись у руки живцем і не попустять наших святинь на поругу!

-        Не дамося живцем! – по крикнула грізно жонота.

-        Зуміємо вмерти, – відказала відважно Орися, виступаючи наперед – і святині нашої в руки поганців не кинемо!!

-        Батькова дочка! – зауважив кобзар.

-        Ну, попрощайтеся хто з ким хутко, по-козацьки, і гайда у пригород, в

шанці: того й гляди, що голомозі захочуть нас навідати.

Юрба заколивалась; намітки поміщалися з шапками, хустки і стрічки – з шликами; стихло все, і тільки вчувались то поцілунки гарячі, то обійми міцні, то зітхання; але жоден стогін, жодне ридання не вразило завзятців, і хіба-но крадькома на чиїх-не-чиїх чорних молодих та яскравих очах набігла була сльоза неслухняна, та й та зронилася безгучно на землю…

Сотник Завістний протер очі, поправив вуса і обняв гаряче свою одиницю, свою останню на житті втіху – Орисю.

-        Прощай, доню! – промовив він переривчастим голосом. – Ти знаєш… як тебе я люблю… ніхто, як Бог… Його воля! А от пам’ятай, що покійну матір твою один пан, що наїздом мій хутір спалив, хотів був до себе узяти… Дак вона сокирою йому голову провалила; побоялися приступити до неї надвірні та й спалили з хатою разом.

-        Пам’ятаю, батьку, – велебно відповіла Орися. – За мене не зчервонієш ти, вір!

Сотник ще раз пригорнув свою доню до серця і хапливим кроком попрямував просто до брами, крикнувши всім:

-        Пора! За мною!

І всі, насунувши аж на очі шапки, рушили мовчки до брами. Насовувалась на землю смеркова мла, і в пітьмі тій ледве-ледве було запримітити, як одномірно коливалися списи й шапки і як довжелезна многоголова потвора, немов баєчний той змій, вповзала у браму широку. Орися стояла довго і нерухомо край скелі, втопивши в холодне, беззоряне небо свої допитливі очі; але воно було невідмовне, глухе; чорна хмара грізно здіймалась зі сходу, і в неосяжній пітьмі миготіли лишень блискавиці далеких пожарищ…

Pages: 1 2

Збережи - » Старицький «Облога Буші» (Скорочено) – Частина І . З'явився готовий твір.

Старицький «Облога Буші» (Скорочено) – Частина І





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.