Становлення єпископальної церкви

Уже в перших християнських громадах, що виникли наприкінці I століття, не було єдності по цілому ряді вероучительних і організаційних питань. Поширення християнства в різному етнічному середовищі, вплив на нього нехристиянських навчань неминуче підсилювали розбіжності між різними групами християн. Кожний християнський проповідник прагнув у своїй місіонерській діяльності знайти слова й поняття, найбільш близькі конкретної аудиторії; у той же час він повідомляв свою проповідь єдино правильної…

У першій половині II століття створюються послання, приписувані апостолам – учням Ісуса, ім’я яких повинне було зміцнити авторитет тих або інших проповедуемих ідей і переконати сомневающихся.

Гострі суперечки велися й навколо сутності Ісуса: подання иудеохристиан про праведну людину, сина Марії й теслі Йосипа, для більшості християн змінилося поданням про богочеловеке, що родились завдяки непорочному зачаттю. Але були в II столітті й групи християн, які бачили в Ісусові тільки божество й уважали його перебування на землі в образі людини лише гаданим. Надалі ці суперечки переросли в суперечки про відношення Ісуса до бога-батькові, про сумісність існування бога-сина з догматом єдинобожжя

Важливим моментом у розвитку християнства як особою, відмінної від інших вірувань релігії можна вважати повстання Бар-Кохби. Поразка цього повстання, перейменування Єрусалима в елию Капітоліну, прискорили остаточний розрив християн з іудаїзмом, підірвали віру у швидке друге пришестя. З релігійної точки зору ця поразка була покаранням божим – за що? Ті християни, які виступали проти дотримання обрядів іудаїзму, відповідали на це питання однозначно: за те, що іудеї не визнали Ісус месією, за те, що вони винуваті в нього смерті

Приблизно через п’ять років після розгрому повстання Бар-Кохби серед римських християн з’явилася людина, що відкрито виступив проти іудейської традиції в християнстві й призвав до повного розриву з іудаїзмом. Це була людина по ім’ю Маркион, виходець із Малої Азії, людина богатий і діяльний. Маркион прагнув об’єднати всіх християн навколо своїх ідей. Діяльність Маркиона зустріла схвалення серед багатьох християнських груп. Вустами Маркиона християнство прямо заявило про себе як про нове релігійне навчання

Процес перетворення християнства у світову релігію йшов в обстановці запеклої боротьби між громадами й усередині окремих громад. І, проте, воно продовжувало залучати до себе людей, що розчарувалися в античній системі духовних цінностей. Однієї з важливих притягальних сторін християнства було відчуття спільності сединоверцами.

Потреба в єдності, з одного боку, і поширення християнства – з іншої, породжували серед віруючу переконаність, що якщо окремий християнин може бути слабкий і не твердий у вірі, якщо в окремих громадах можуть бути розбрати й непорядки, то об’єднання християн у цілому володіє “духом святим” і божою благодаттю. Відбувається абстрагування поняття екклесии. еклессия – це вже не просто конкретна громада християн даного міста, а загальна церква, містично пов’язана з божеством. Сприйняття церкви як якогось абстрактного поняття, відмінного від складових її людей, зустрічається вже в деяких новозавітних добутках. У них сказано, що Христос “возлюбил церква й зрадив себе за неї, щоб освятити її, очистивши банею водною за допомогою слова; щоб представити її собі славною церквою, не имеющею плями, або пороку, або чого-небудь подібного… “.

Наступним кроком у розвитку містичного поняття церкви була ідея її непогрішності: помилятися можуть окремі християни, а церква помилятися не може. Цю ідею висунув Тертуллиан, що обґрунтував її тим, що церква одержала святий дух від самого Христа через апостолів, що заснували християнські громади. Саме на рубежі II – III століть, починають посилено поширюватися легенди про підставу кожної великої християнської громади безпосередньо яким-небудь учнем Ісуса; починають створюватися списки керівників цих громад, що сходять до апостолів. Так стала створюватися нова – церковна – традиція, відмінна від древньої традиції перших християнських проповідників

Паралельно з абстрагуванням поняття “церква” відбувалося посилення влади усередині громад. Це зрозуміло: конкретним втіленням авторитету церкви були керівники громад, сукупність яких позначалася словом клір. Саме їм доводилося вирішувати повсякденні питання, пов’язані з поводженням віруючих, із проведенням обрядів, насамперед обрядів причащання

Протягом II століття зі старійшин виділяється вища посадова особа – єпископ. Такому виділенню сприяло право старійшини робити обряд причащання, представляти свою громаду у відносинах з іншими християнськими громадами. Виділення єпископа було зв’язано й із прагненням перебороти розбрід, зосередити особливий авторитет в однієї особи, досягти єдності. Але єдності можна було домогтися тільки за умови – одна віра, одна церква, один порядок

Протягом II III століть єпископи стають одноособовими керівниками в більшості громад. Висуванню єпископів сприяв приплив у християнські громади людей заможн і утворених, які мали можливість взяти на себе керівництво організаційними й вероучительними сторонами життя громади. Звичайно, серед єпископів минулого й вихідці з низів. Так, один з римських єпископів – Каллист був, по переказі, рабом і існував, імовірно, за рахунок громади

Єпископи, що керували життям християнських громад, а також могли накладати покарання на провинених християн. Питання про те, за які провини і як саме карати провинених віруючих, довго обговорювався серед церковних верхів. Особливо гостро це питання вставало в період гонінь III століття, коли гоніння, то спалахували, то загасали. Багато християн героїчно йшли на смерть, виявлялися в темницях. Інші відрікалися від своєї віри для виду, але після закінчення гонінь знову хотіли бути прийнятими в громади. Як надходити із цими людьми? Кого прощати, а кого карати?

Більшість єпископів висловлювалися за прийняття “занепалих” назад у громади. Церква в особі своїх керівників взяла, таким чином, на себе функції не тільки покарання, але й прощення, тобто відпущення гріхів, що, по віруваннях перших християн, міг зробити тільки бог. Право відпускати гріхи ще більше, ніж право карати, відокремило клір від основної маси віруючих і зробило його привілейованим стосовно інших віруючим

Єпископи III століття не тільки судили або прощали, але й керували повсякденним життям. Так, наприклад, римський єпископ Каллист дозволив жінкам, якщо вони не мають можливості вийти заміж, сожительствовать срабами.

Єпископи робили відбір священних книг – вони визначали, які з них можуть читати віруючі, а які варто використовувати під час богослужінь. Жінки були відсторонені від церковних посад, навіть нижчих. Спільні трапези віруючих перестали практикуватися. Зложився порядок богослужіння, під час якого клірики читали уривки зі священних писань

Зовнішнім вираженням змін, що происшли в християнських громадах, була поява особливих будинків для богослужінь. Колись, у часи зародження християнства, проповіді вимовлялися й у приватних будинках, і під відкритим небом – скрізь, де збиралися віруючі. Але єпископальна церква прагнула до особливої врочистості богослужіння, що замінила б палке слово мандрівного пророка. Потрібно було створити обстановку, що відрізнялася б від обстановки повсякденного життя. Для зборів християн стали використовувати особливі приміщення, де проходили богослужіння й обряди

Далеко не всі християни визнавали авторитет єпископів. Як реакція на проповідь про тотожність церкви і її керівників, на відхід від демократичних ідеалів первісного християнства в II столітті з’являється новий плин у християнстві – монтанизм. Засновник цього навчання був Монтан, у минулому жрець фригийской богині Кибели, що прийняв християнство й почав проповідувати в ряді областей Малої Азії. Монтан і його прихильники відродили загальні трапези християн, під час яких проповідували пророки й пророчиці. Монтан призивав до аскетизму, розірванню шлюбів і посту, щоб віруючі очищеними зустріли новий прихід месії. У монтанизме також виявився протест віруючих проти складних твердих структур церкви

Природно, церква боролася з усіма такими плинами. Боротьба з монтанизмом, як і боротьба із гностичними навчаннями, прискорила створення християнського канону – списку священних книг. Важливо було також домогтися координації дій між окремими єпископальними громадами. В III столітті особливе положення серед єпископів тої або іншої провінції став займати єпископ громади з головного її міста, що вважався як би головним над іншими єпископами й міг скликати помісні собори. До початку IV століттю виділилися єпископи Рима, Олександрії, Антіохії, які одержали юрисдикцію над верхами більших округів

Pages: 1 2

Збережи - » Становлення єпископальної церкви . З'явився готовий твір.

Становлення єпископальної церкви





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.