Специфіка драми як роду літератури має враховуватись методикою її викладання в школі. Адже своєрідна природа драми, тобто сутність самого предмета навчання, визначає методичні підходи до вивчення творів драматургії.

Своє остаточне втілення п’єса отримує в театральній виставі. Ця її особливість має в більшій чи меншій мірі знайти своє відображення на уроці літератури, а її розкриття може стати частиною процесу вивчення твору драматургії.

Як засвідчує педагогічний досвід, ознайомлення учнів 9—11 класів зі сценічним втіленням видатних творів драматургії українських і зарубіжних авторів, а також із корифеями українського театрального мистецтва підвищує Інтерес до виучуваного матеріалу, поглиблює його розуміння, надає новий поштовх для інтелектуального та емоційного розвитку школярів. У цьому також переконують дослідження відомих психологів Л. Виготського, В. Крутецького, Н. Левітова та інших, які стверджують, що старшокласники вміють уміщати нове в загальну систему знань.

У старшокласників, порівняно зі школярами інших вікових груп, збільшується обсяг уваги, здатність тривалий час зберігати її інтенсивність і переносити з одного предмета на інший; вони мають розвинений інтелект, уміють обґрунтовувати власні думки, робити глибокі висновки й узагальнення, створювати оригінальні судження за допомогою уявлень. Дослідники підкреслюють наявність у старшокласників творчих здібностей.

Але під час сприймання саме творів драматургії в учнів виникають певні складнощі, пов’язані з особливостями драми як роду літератури. Позиція автора, його ставлення до зображених подій, персонажів приховані тут у більшій мірі, ніж у творах інших літературних родів. Тому визначення ідеї драматичного твору вимагає від учнів пильної уваги й глибоких роздумів. Без прямих висловлювань драматурга, спираючись на монологи, діалоги, ремарки, художні деталі, учні мають зрозуміти характери героїв, місце, час дії, виявити підтекст, тобто те, що ховається за словами і вчинками кожного з дійових осіб, визначати проблематику, ідею твору.

Суттєвою складністю сприймання учнями драматичного твору є охоплення часу дії п’єси. Те, що ми бачимо на сцені або уявляємо під час читання, завжди відбувається в теперішній час. Разом із тим учням належить зрозуміти, що витоки конфлікту п’єси, його причини, стосунки між персонажами обумовлені життєвими явищами, які існують поза межами п’єси. Саме тому в драматичному творі слід убачати не маленький уривок з життя, викладений у кількох актах, а значний етап людського існування, яке розпочалося набагато раніше від дії п’єси.

Особливістю сприймання драматичного твору є також необхідність для учнів побачити себе подумки глядачами дії, що відбувається на сцені, створити уявні мізансцени (якими саме школярі змальовують у власній уяві персонажів у певний момент дії, їхній зовнішній вигляд, пози, жести тощо).

Тому фіналом роботи над драматичним твором, її логічним завершенням може бути розмова про сценічне втілення драматургії, про видатних майстрів театральної сцени, більш того, тут бажані спроби прилучити школярів до цього дивовижного, піднесеного, захоплюючого мистецтва.

Наприклад, учнів слід ознайомити з такими видатними майстрами сценічного втілення драматургії, як К. Станіславський, В. Мейерхольд, Лесь Курбас, М. Кропивницький та ін.

Дію актора на сцені К. Станіславський вважав зовнішнім виявом внутрішнього життя персонажа. За його влучним виразом, дія — це “шлях від душі до тіла”, тобто злиття фізичних і психічних рухів. К. Станіславський розмежував “зовнішню” і “внутрішню” дію, тобто актор на сцені повинен акцентувати і зовнішні вчинки, і динаміку думок, почуттів героїв, що складає внутрішню дію у п’єсі.

Зокрема, К. Станіславський вважав, що п’єси А. Чехова дуже динамічні, але не в зовнішньому, а у внутрішньому своєму розвитку. Навіть “пасивність” створених ним персонажів пояснюється психологічними рухами, тобто складною внутрішньою дією, яка й посідає важливе місце в динаміці розвитку конфлікту п’єси.

На складності акторської майстерності акцентує увагу відомий російський актор Сергій Юрський. Він, зокрема, підкреслює велике смислове навантаження пауз у виставі: “Пауза — це перерва, тиша… Під час паузи до глядача зі сцени не надходить нової інформації, але саме в цей момент усе накопичене попереднім рухом дії перетворюється в душі глядача в нову якість. Саме в паузах стрибками підвищується напруження… Вміння тримати паузу — один з показників високого ступеня майстерності. Потрібно заробити право на паузу — вона має готуватися тобою, вона набуває сили тільки в напруженій атмосфері”.

Видатним діячем театрального мистецтва України був Лесь Курбас. Саме він став засновником нового українського національного театру, спланував європейський репертуар: серію вистав за Лесею Українкою, А. Чеховим, В. Шекспіром, Ж.Б.Мольєром, М. Метерлінком, готував постановку “Фауста” Й.В.Гете, поставив справжні шедеври театрального мистецтва — зокрема “Короля Ліра” В. Шекспіра. У 1920 році, підчас перебування в Білій Церкві, вперше на українській сцені представив трагедію В. Шекспіра “Макбет”.

Визнаний лідер театру Курбас одержав найвище на той час звання народного артиста республіки, першим у радянському театрі приніс йому Золоту театральну медаль Парижа (1925). Розбудовуючи модерний національний театр, Курбас створив своєрідну театральну Академію з науководослідним центром з вивчення театрального мистецтва.

Але 9 квітня 1933 року його було заарештовано, вислано на Соловки, а 3 листопада 1937 року розстріляно в урочищі Сандормох, у Карелії. “Курбас ліг у ту промерзлу землю…” — написала у 60х роках Ліна Костенко. І це лише один епізод у великій трагедії розстріляного Відродження.

Цікавими, на наш погляд, будуть для учнів відомості про сценічні постановки в Україні, які здійснювались з початку XIX століття. Однією з найкращих вважалася Харківська театральна трупа І. Штейна, в репертуарі якої були п’єси Грибоедова, Фонвізіна, Шекспіра, Гюго, Мольєра. Тут грали талановиті актори Щепкін, Угаров, Соленик, Рибаков, Павлов, актриси Нальотова, Калиновська та ін. У списку ролей Соленика такі образи з творів В. Шекспіра: блазень Ліра (”Король Лір”), Граціано (”Отелло”) та інші.

Соціальне й матеріальне становище акторів у ті часи було низьке, жінки цуралися театру, а через те актрис було небагато, і жіночі ролі частенько доводилося грати чоловікам. Часто молоді актриси мали своїх покровителів, навіть серед аристократії. Тоді було звичним для актора розвозити квитки на свій бенефіс родинам найзаможніших осіб, які, придбавши квиток на виставу, наказували почастувати бенефіціанта в “лакейській” чаєм.

За вдалий номер під час вистави — добре прочитаний монолог чи спів — акторові “публика аплодировала метанием кошельков на сцену”.

Тоді панував так званий класичний стиль гри, і актори в трагічних ролях героїв добирали якоїсь штучної пози та ефектного руху й піднесеним голосом декламували свої монологи. Але пізніше почав перемагати нахил до сценічного реалізму.

Тогочасна критика часто писала про гру актриси Л. Млотковської, яка захоплювала глядача правдою почуттів, ліризмом свого таланту. Саме ці якості створили глибоко правдиві, живі характери героїнь В. Шекспіра — Офелії і Гертруди (”Гамлет”).

Школярам буде цікаво дізнатися, що наприкінці XIX у першій половині XX століть яскравими подіями культурного життя були “українські сезони”, які влаштовувалися майже щороку в Петербурзі і Москві та сприяли ознайомленню російських глядачів з українською драматургією. Високо оцінила російська критика гру Марії Заньковецької. Порівнюючи її із Сарою Вернар, вона надала перевагу українській актрисі.

Pages: 1 2