Соколов Сашко (Олександр Всеволодович/ (p. 1943) - прозаїк, есеїст, поет, представник літератури російського зарубіжжя. Народився в Оттаві, де батько майбутнього письменника, формально будучи торговельним радником радянського посольства, як заступник керівника розвідувальної групи займався збором секретної інформації, що стосується виробництва атомної бомби в Америці. Після провалу групи в 1 947 р. сім’я вертається з Канади в СРСР, де попадає в елітарне коло осіб, близьких до Кремля. Сашко Соколов рано виявив свою сторонність цьому середовищу, системі утворення й виховання в СРСР, уважався важкою дитиною, освоював шкільну програму з-під ціпка

В 12 років Сашко Соколов написав свій перший добуток - пригодницьку повість. Складав епіграми на вчителів, різноманітні пародії

По закінченні школи в 1961 р. майбутній письменник якийсь час працював санітаром у морзі, препаратором. На настійну вимогу батьків в 1962 р. надійшов у Військовий інститут іноземних мов, про що незабаром пошкодував. Сприймаючи обстановку в СРСР як нестерпну, уживає невдалу спробу перетнути туркмено-иранскую границю. Щоб звільнитися від військової служби, симулює щиросердечну хворобу

Пішовши з ВИИЯ, Сашко Соколов надходить на факультет журналістики МГУ, де вчиться спочатку на денному, потім на заочному відділенні. Веде спосіб життя, близький способу життя хіпі. Зближається з молодими московськими представниками неофіційного мистецтва. В 1965 р. входить у літературну групу ЗМІГ, що припинила існування після розгону першої в СРСР демонстрації в

захист прав людини на Пушкінській площі в грудні 1966 г.

Співробітництво в пресі як журналіст не приносить Сашку Соколову задоволення. Протягом 1971- 1973 р., з яких два роки Сашко Соколов проробив єгерем у мисливському господарстві але Волзі, він пише модерністський роман “Школа для дурнів”. Самостійно відкриваючи метод “потоку свідомості” (і, таким чином, повертаючи його в російську літературу), письменник відтворить переживання особистості, травмованою тоталітарною дійсністю, що рятується від її у світі, створеному шизофренічною уявою. Нелегально переправляє роман на Захід, де він виходить в 1976 р. у видавництві “Ардис” Карла й Элендеи Проффер (США), удостоюється високої оцінки Набокова.

Переслідуванням КДБ, психіатричним обстеженням, натиском військової влади супроводжується спроба Соколова покинути СРСР шляхом шлюбу з іноземкою. В 1975 р. письменник домагається виїзду за кордон. Після річного перебування в Європі переїжджає в Америку, одержує канадське громадянство

В 1979 р. Сашко Соколов завершує экзистенциалистский роман про російську долю - “Між собакою й вовком” (150 сторінок чорнового варіанта цього роману він написав ще на батьківщині), що виходить у видавництві “Ардис” в 1980 р. З’єднує в романі відкриття модернізму із традиціями вітчизняної сказовой літератури й фольклору, значно підсилює в порівнянні з “Школою для дурнів” національний колорит

З 1980 по 1985 р. Сашко Соколов працює над романом “Палисандрия”, у якому здійснює перехід до постмодернізму. Створює сверхпародию на псевдожизнь і псевдолитературу, у пародійному ж ключі інтерпретує концепції “кінця історії”, “кінця часу” і інші віяння епохи постмодерна.

Пише так звану “малу прозу” (”У будинку повішеного”, 1983; “Портрет російського художника, що живе в Америці. Чекаючи Нобеля”, 1985; “Ключове слово російської словесності”, 1985 і ін.}, бере участь у конференціях, присвячених російській емігрантській літературі. Твору Сашка Соколова видаються в США, Великобританії, Ізраїлю й інших країнах миру. В 1989 р. письменник відвідує Радянський Союз, де один за іншим починають друкуватися його романи, в 1992 р. виходить книга “Чекаючи Нобеля”.

Останнім часом Сашко Соколов всі частіше оцінюється як сама велика фігура сучасній росіянці прози

Сашко Соколов належить до числа російських письменників “послеоттепельной” епохи, що домоглися успіху у вигнанні. Більше того, згодом за ним закріпилася репутація самого блискучого прозаїка третьої емігрантської хвилі. Слава Солженицина, безумовно, перевершувала популярність Соколова, але в еміграції Солженицин відігравав роль пам’ятника, спорудженого книгами, написаними на батьківщині, у те час як твору Соколова підтримували живе биття пульсу російської літератури 70-80-х гг.

Соколов - художник “у чистому виді” і, може бути, самий послідовний представник чистого мистецтва (по А.Терцу). Він виступає за відділення витонченого від держави, політики, засобів інформації, засобів виробництва - усього, що сковує волю творчості, зазіхає на автономію літератури, її эстетическую природу*. Неприйнятна для письменника будь-яка тенденційність і нормативність в області естетики. Спадкоємець модернізму, він відмовляється від “мимесиса”, виганяє зі своїх добутків сюжет, діалог, “сфотографованого” героя, основну увагу зосереджує на самій словесній тканині, заслоняє не в його нічим, особлива пристрасть випробовує до прийому “потоку свідомості”, що дозволяє відтворити “мова душі” (”прамова душі”), відтворити “невідредагований” процес саморефлексії

Домінуючої в Соколова є не “що”, а “як”, хоча письменник “переконаний, що границя між “що” і “як” повинна бути невизначеної, як прозора завіса гумана” 131, с.286. Література для нього - насамперед феномен мови, і він безмірно дорожить хлібом насущним “всеспоконвічно самокоштовного слова” 394, с.264, мріючи підняти сучасну російську прозу до рівня поезії

Соколов називає себе майстром “повільного листа” - повільного й по темпі створення (тому що робота над прозаїчним текстом здійснюється за принципом створення поетичного тексту й невід’ємна від словотворчості, образотворчества, філігранної обробки стилю), і по ритму (оповідання, як правило, розвертається неспішно, майже непомітно для очей читача, підкоряється інерції вибраного стилю). “Втім, як День Утвору не має нічого загального із днем календарним, так і художницька повільність, наприклад, - Леонардо, не є повільність ідіота або сомнамбула, - пояснює письменник. - Це неквапливість іншого порядку. Текст, складений не поспішаючи, густий і щільний. Він подібний важкої летейской воді. <…> Текст летейской води випромінює невидиму, але легко відчутну енергію” 394, с. 265. Відповідно й читання добутку повинне носити адекватний характер повільного, неквапливого гурманського усмоктування всіх складових ускладненого, барочно надлишкового стилю

В 1985 р. Соколов завершує роман “Палисандрия”*, що відбив його поворот до постмодернізму, культуристорической і психоаналітичній проблематиці, художньому дослідженню колективного несвідомого

Одна із причин, що підштовхнули письменника до постмодернізму, - орієнтація на американського читача (на західного читача взагалі). Малоймовірно, що цього читача може зацікавити щось, абсолютно не пов’язане з життям і культурою західного миру, узкорусское, узкосоветское, що як би перебуває на іншій планеті. Відштовхуючись від своїх емігрантських спостережень, художник іде до висновків узагальнюючого характеру. Щоб вийти на світовий рівень, бути цікавої людям різних країн, сучасна (постсовременная) російська література повинна відмовитися від усякого ізоляціонізму й провінціалізму, увібрати в себе знаходження закордонної культури XX в, устати зі століттям нарівні, тобто в остаточному підсумку - повернутися до Пушкіна, воскресити й продовжити пушкінську традицію культурного універсалізму

Не випадково Палісандр виявляється підданим приступам “уже було”* - так у жартівливо-пародійній формі позначає Соколов феномен “deja vu” - характерну прикмету світовідчування людей епохи постмодерна й створюваної в ці роки постмодерністської культури, в основі якої й лежить ідея “прошло-настояще-будущего”. «Ідеї новизни, що харчували мистецтво й політику в післявоєнні роки, оцінюються як вичерпані. Замість “раю негайно” наростає відчуття того, що “майбутнє було вчора”» 283, с. 106**.

* “Непогода й швидко, що наступала темрява, загострили мені всі інстинкти й почуття, і в якесь із митей я зрозумів, що далеко не вперше коштую на галереї даного замка, обдивляючись його околиці. Я пізнав їх детально. Те був ефект умогляду, що доводить регулярну обертаність нашу на кругових шляхах буття: воспоминанье про майбутнє, провиденье минулого. На Заході цей феномен кличуть де-жавю, у нас - уже було

Pages: 1 2