Соціальна значимість карного права й релігії, їхні достоїнства й недоліки

Історично особлива частина карного права виникла раніше загальної частини, тому що спочатку виникли конкретні види суспільно небезпечних діянь, що тягнуть кримінально-правові заборони. Біблійна заповідь “не убий, не укради” ґрунтується на тім факті, що вбивство й крадіжка були самими древніми видами суспільно-небезпечних діянь, від здійснення яких застерігав цей найдавніший релігійний пам’ятник. Перші кримінально-правові заборони виникли зі стародавніх звичаїв кревної помсти й були спрямовані на підпорядкування інтересів індивіда інтересам суспільства. Найперші правила людського поводження, насамперед, минулого спрямовані на обмеження агресивного поводження, збереження людського роду й виражалися у вимогах: не вбивай батька, дітей і братів; не вступай у половий зв’язок з матір’ю, дочками й сестрами й т. п.

Карне право в цілому, з моменту його виникнення спочатку носило переважно кримінально-репресивний характер. І, як правило, ґрунтувалося на релігійних принципах. “Юридичне спілкування одержує свою специфічну характеристику історично, насамперед на фактах правопорушень. Поняття крадіжки визначається раніше, ніж поняття власності”. Історично карне право розвивалося повільно, зберігаючи такі форми самозахисту окремих пологів, сімей і людей, як кревна помста, талион і система композицій. Але поступово вони витіснялися мірами карного покарання. До нас дійшли законодавчі пам’ятники різних древніх народів: Індії (Закони Ману – 1200 р. до н.е.); закони Ассирії (близько 1500 р. до н.е.); Судебник вавилонського царя Хаммурапи (1914 р. до н.е.); закони хетів (близько 1750 р. до н.е.); єврейські закони (Пятикнижие – близько 1400 р. до н.е.); закони Древньої Греції (закони Дракона – 621 р. до н.е. і закони Солоний – 409-408 г. г. до н.е.); закони Древнього Рима (закони XII таблиць – 450 р. до н.е.) і ін. Всі ці документи свідчать про те, що карне право древніх держав було спрямовано, насамперед, на захист держави, релігії, власності й особистості й носило класовий характер. Одним з найдавніших пам’ятників Русі є “Російська Правда”, що містить норми цивільного, карного й процесуального права. Цей документ, з огляду на вже суб’єктну сторону злочину, розрізняє вбивство на бенкеті, у сварці, убивство, що не носить низинного характеру від убивства при розбої як більше тяжкого злочину. Злочин у Російській Правді йменувалося образою , а покарання за неї здійснювалося у відповідність із установленими правилами. При цьому переслідування кривдника надавалося на розсуд потерпілого або його близьких родичей. “Російська Правда” передбачала злочини, які переслідувалися не потерпілим, а громадою в цілому. Як покарання передбачалися: помста, потік і розгарбування, система викупів. Страта застосовувалася без суду в порядку розправи віча або князя над своїми супротивниками

У Псковській Судній грамоті 1457 року питання карного права одержали свій подальший розвиток. Злочинним уважалося не тільки зазіхання на особистість і власність, але й на інтереси держави. Уперше термін “злочин” на Русі зустрічається в літописних оповіданнях XIV століття у зв’язку з подіями 1398 р. У кримінально-правовій літературі відзначається, що у вітчизняному карному праві коло злочинних діянь регламентувався далеко не відразу, а поступово, збігаючись спочатку зі сферою цивільних правопорушень. Законодавчим критерієм, що спричиняється необхідність установлення кримінально-правової заборони, була серйозність порушення інтересів правлячих класів і держави, а також значущість шкоди. Судебник 1497 р. до злочинних діянь відносить “лиха справа”.

По Судебнику, холоп міг бути суб’єктом злочину й самостійно нести відповідальність. Судебник 1497 виділяв уже майнові й державні злочини. До державних злочинів була віднесена крамола (наприклад, від’їзд боярина від великого князя до іншого князя) і подим (тобто заклик до виховання). За здійснення цих злочинів покладалася страта. До майнових злочинів Судебник відносив розбій, татьбу, винищування й ушкодження чужого майна, а до злочинів проти особистості – убивство (душогубство), образа дією й словом. Покарання в Судебнику озлоблялося, передбачалося два види страти: смертна й торговельна. У Судебнику 1550 р. уперше з’явився склад злочину – винесення незаконного рішення за хабарі. Судебник також установлював відповідальність суддів за навмисне рішення. Винний карався за це крім основного покарання додатковим биттям батогом

У Судебнику вперше був передбачений склад шахрайства, отпочковавшийся від крадіжки, а грабіж відмежовувався від розбою, що розглядалося як розкрадання, сполучені з насильством. У царювання Олексія Михайловича в 1649 році було прийнято Соборне Укладення, у якому втримувалася велика кількість норм карного права. Уперше була зроблена спроба провести розмежування між наміром і необережністю, з’явилися норми про необхідну оборону й гостру потребу, проводилося розходження між окремими видами співучасників, спостерігалася жорсткість покарань і ускладнення їхньої системи. Укладення передбачало широке застосування страти, калічницькі покарання, в’язницю й посилання. Удосконалилася система особливої частини; на першому місці стояли релігійні злочини, потім державні (державна зрада, зазіхання на життя й здоров’я пануючи й т.д.). З погляду законодавчої техніки, чіткості формулювань і повноті, Укладення перевершувало сучасні йому західноєвропейські кримінально-правові закони. Це був перший у нашій країні систематизований звід законів. 25 тематичних глав. Майже тисяча статей. Таких масштабів законотворчості Росія ще не знала. Нарешті, це був перший друкований пам’ятник вітчизняного права. В 1649 році він видавався двічі – щораз тиражем по 1200 екземплярів

У Соборному Укладенні законодавчо оформлене кріпосне право. Розширено права поміщиків. Розшук випадних став безстроковим. Уперше виділені державні злочини. Кримінально-правовому захисту особистості монарха приділялася спеціальна глава. Передбачалася страта навіть за “виявлення наміру” зробити злочинне діяння проти пануючи .

У зводі законів одержали розвиток всі галузі права – адміністративне, фінансове, цивільне, карне й інші. Необхідно відзначити, що в ньому озлобляється система покарань. Уже в першому розділі, що визначає відповідальність за злочини проти релігії й церкви, передбачені чи ледве не всі види страти – спалення (не забули багаття інквізиції), колесування, четвертування, битие кийками й батогом. У цій главі вводиться поняття богохульства. Сюди відносять лайка на адресу Христа й Богоматері, ікон, опоганення хреста. Новгородський архієпископ доносив, що в цьому стародавньому російському центрі торгівлі й ремісництва замічений такий вид богохульства, як спроби “гризти ікони зубами”.… ………………………………………

Такий вид покарання, як страта, розсипаний по всьому зводі законів. Фальшивомонетникам – заливати в рот розпечене олово. За зраду на поле брані – повішення на очах у ворога. За підпал – спалення. У кінофільмі “Біле сонце пустелі” є така сцена. Сухов натикається на закопаного в пісок по шию людини. Під палючим сонцем його чекає неминуча смерть. “Середньовічна страта”, – скажете ви й будете праві. Отож, така страта передбачалася й Соборним Укладенням 1649 року. На відміну від кінофільму, вона призначалася для жінок, які тим або іншому способу позбавляли життя своїх чоловіків. Злочинницю закопували в землю по плечі. Удень священик читав перед нею молитви. На ніч до нещасного приставляли варта для спостереження: щоб їй ніхто не підніс ні кухля води, ні шматка хліба. І ще – щоб зграї здичавілих голодних собак не “від’їли їй голову”. Нещадні були закони. Жорстокі були вдачі. Хоча релігія в той час у свідомості людей займала одне з перших місць. У царювання Петра I був прийнятий Військовий артикул, що містить тільки норми карного права і являв собою військово-карний кодекс без загальної частини

Особливостями карного права середньовіччя була система голого насильства й відкрита нерівність перед законом різних класів і станів. Карне право епохи середньовіччя це право сильного й право привілей. У період середньовіччя найбільш великі феодали встановлювали у своїх володіннях свої закони, своє право, що характеризувалося винятковою жорстокістю. Тут не малий вплив робила й церква. У численних законодавчих пам’ятників, що дійшли до нас, середньовіччя: Саксонське дзеркало, складене між 1198 і 1215 р.г.; Швабське дзеркало, видане між 1250 і 1288 р.; Силезское земське право кінця XIV століття, Кароліна 1532 р. і др.

Pages: 1 2

Збережи - » Соціальна значимість карного права й релігії, їхні достоїнства й недоліки . З'явився готовий твір.

Соціальна значимість карного права й релігії, їхні достоїнства й недоліки





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.