Міф у перекладі із грецького - «слово». Це найбільш рання форма розуміння навколишнього світу й самого себе. Міф - це опис подій, які не можна зрозуміти за допомогою звичайної логіки

Виникнення міфологічних подань ставиться до дуже раннього щабля розвитку людського суспільства. Залежність людини цього часу від незрозумілих для нього природних і суспільних сил, його безсилля перед ними знаходили своє вираження у фантастичних, міфологічних поданнях про природу й про способи впливу на неї. Міф - це колективна несвідома творчість за законами уяви

Міфи в більшості випадків являють собою оповідання про походження тих або інших предметів, явищ природи, звичаїв, установлень, наявність яких відіграє значну роль у суспільному житті. Предметом міфу є й небесні світила - сонце, місяць, сузір’я; міф оповідає про їхній прихід на небо й про те, як створювалася їхня форма, напрямок руху й. т.буд. Значну роль у всіх цих оповіданнях грають тварини й мотиви перетворення

Людині в первіснообщинній формації були найбільш зрозумілі й близькими саме общинно-родові відносини, і тому самим переконливим для нього роз’ясненням природи було пояснення за допомогою родинних відносин - от чому вся природа виявилася величезною родовою громадою, представники якої були живими істотами й перебували в тих або інших родинних відносинах (пояснював незнайоме за допомогою знайомого).

Періоди міфології :

1) доолимпийские - основа античної міфології, породжена ще періодом матріархату (все навколишня людина мислить спонукуваним незрозумілими силами, земля - основа міфології, джерело й годувальник усього миру - хтонизм, фетишизм, анімізм). У розвиненому анімізмі трансформація демона або бога приводить кантропоморфизму.

2) олімпійські - пов’язаний із централізацією міфології навколо гори Олімп і переходом до строгого героїзму (рання класика й пізній героїзм). Один головний бог - Зевс. З’являються боги нового типу, жіночі божества одержали нові функції у зв’язку з епохою патріархату. Залишаються, щоправда, фетишистські елементи - волоока Гера й т.д. Зростає роль людей у міфах: Ахілл лає Аполлона за приховування Гектора.

У період пізньої класики міф втрачає своє "священне" значення, вивільняються ув’язнені в ньому елементи наукової думки й художньої творчості. Міфологія стає надбанням мистецтва

Трилогія Эсхила «Орестейя» єдина цілком, що дійшла до нас трилогія. Уже по своїй драматичній структурі "Орестея" набагато складніше колишніх трагедій: у ній використаний третій актор, уведений молодим суперником Эсхила Софоклом, і новий пристрій сцени - із задньою декорацією, що зображує палац, і із проскением. Сюжет "Орестеи" - доля нащадків Атрея, над якими тяжіє проклін за жахливий злочин їхнього предка. Атрей, що ворогував зі своїм братом Фиестом, убив його дітей і почастував Фиеста їх м’ясом

У роді Атрея не припиняються тому важкі злочини, породжені демоном помсти Аластором: син Атрея Агамемнон приносить у жертву богам свою дочку Ифигению, дружина Агамемнона Клитеместра (або Клитемнестра) убиває свого чоловіка за допомогою Эгисфа, що остались у живих сина Фиеста; син Агамемнона Орест мстить за батька, убиваючи матір і Эгисфа. До Эсхила сказання ці вже неодноразово розроблялися в грецькій поезії: про їх згадується в "Одиссее", вони входили до складу киклической поеми "Повернення" (стор. 69); серед заголовків хорових віршів Стесихора є "Орестея". Дельфийская релігія, боровшаяся з інститутом родової помсти, сприйняла міф про Ореста, додавши йому відповідну кінцівку в славу дельфийского бога: після того як Орест убив свою матір, він був "очищений" Аполлоном; завдяки цьому божественному втручанню, родовий проклін втратив силу, і ланцюг злочинів обірвалася. Эсхил зберіг в "Орестее" проблему припинення родової помсти, поставлену дельфийской" версією міфу, але дозволив її по-новому, не задовольняючись дельфийским ритуальним "очищенням".

Перша частина трилогії - "Агамемнон". Тут зображується злочин Клитеместри. Дія трагедії відбувається в Аргосе, перед палацом Агамемнона, і починається в той момент, коли вогні, запалені на гірських вершинах Греції, возвещают про падіння Трої. Все мистецтво поета спрямоване до того, щоб із самого початку трагедії створити настрій невідворотного лиха, що насувається, і кожна нова радісна звістка про повернення Агамемнона викликає наростання тривоги. Двозначні мовлення й темні натяки Клитеместри передвіщають недобре, хор артосских старців співає похмурі пісні про мстиве божество, про жертвопринесення Ифигении, переможна радість ‘переходить у скорботне й гнівне зображення жахів троянського походу, у якому еллінська рать гинула "заради чужої дружини", через особисту образу Менелая й Агамемнона. Навіть глашатай, що повідомляє про наближення пануючи, що з’явився в місто як "добрий вісник", змушений принести сумну звістку про катастрофу, що осягла на море значну частину грецького флоту, що вертається

Хор віддається міркуванням про те, що злочин неминуче породжує нові злочини, а Правда воліє світити в закопчених хатинах, відвертаючи погляди від обсипаних золотом чертогів, багатіїв. І як би у відповідь на ці думки хору, що є тут виразником переконань самого Эсхила, Агамемнон в’їжджає на переможній колісниці й, немов східний цар, урочисто вступає в будинок по пурпурному килимі - назустріч своїй долі. Лиховісна атмосфера досягає найбільшої напруженості в сцені бачення полоненої троянської пророчиці Кассандри: перед її очами проходить і стародавнє злодіяння Атрея й подготовляющееся в стінах будинку вбивство Агамемнона, якого дружина вб’є в лазні ударом сокири, і її власна загибель від руки тієї ж Клитеместри.

Нарешті, зсередини будинку лунає передсмертний лемент, Агамемнона. Відтепер Клитеместра і її коханий Эгисф будуть панувати в Аргосе, але хор відмовляє їм у визнанні, загрожуючи прийдешнім месником Орестом. Цим кінчається перша частина трилогії. Ідея спадкоємного прокльону збережена тут у повній силі, але проклін, як завжди в Эсхила, діє через свідому волю людей. Владний образ Клитеместри, що мстить чоловікові за вбиту дочку й бажаючої доставити царство своєму коханому, поданий надзвичайно яскраво; чітко обкреслені й іншої діючі, особи, навіть другорядні

Друга драма трилогії - "Xоэфори" ("Приносительници узливань"). Вирослий на чужині Орест вертається в Аргос, щоб помститися, по велінню оракула Аполлона, за смерть Агамемнона. Виникає моральний конфлікт: борг мести за батька вимагає нового жахливого злочину, убивства матері. Початок трагедії розгортається в могили Агамемнона: там Орест зустрічає свою сестру, що горює, Электру й хор рабинь; їх послала Клитеместра зробити узливання в могили, тому що була перелякана похмурим сновидінням. Відбувається сцена "узнания"; Электра визнає в чужоземці свого брата. Зустріч із сестрою, плач і заклинання над могилою батька, повідомлення про сон Клитеместри - все це зміцнює рішучість Ореста. Проникнувши в палац під видом мандрівника, що повідомляє про смерті Ореста, він убиває спершу Эгисфа, а потім Клитеместру.

Воля Аполлона виконана, але після вбивства матері Ореста охоплює божевілля, і він тікає, переслідуваний Эриниями (богинями помсти).

Заключна трагедія - "Эвмениди" зображує боротьбу богів навколо Ореста. Эринии, "старі богині", зіштовхуються тут з "молодшими богами", Афіною й Аполлоном. Як уже було сказано, Эсхил відкидає дельфийский варіант міфу, відповідно до якого Аполлон "очистив" Ореста й тим урятував його. Заступництво Аполлона виявляється в Эсхила недостатнім; перша частина трагедії зображує Эриний, що загрожують Орестові в самому дельфийском святилище. Потім дія переноситься в Афіни. Обидві сторони звертаються до богині Афіні

Але в той час як Эринии, що втілюють родовий принцип кревної помсти, вимагають безумовної помсти за вбивство, без усякого розбору справи, Афіна, покровителька демократичної державності, порушує питання про мотиви вбивства й вважає за необхідне судовий розгляд. Вона засновує суд присяжних, до складу якого входять кращі афінські громадяни, і сама на цьому суді головує. Эринии обвинувачують Ореста, Аполлон виступає в якості його захисника. Судова суперечка представлена Эсхилом як боротьба між принципами батьківського й материнського права

Pages: 1 2