Цього дня, як і звичайно, я прийшов зі школи додому і сів за комп’ютер. Уроків було задано небагато, і я вирішив погратися. Але несподівано мою увагу привернуло дивне стукотіння, яке чулося з балкона. Там у нас годівниця для птахів, але на цей момент у ній корму не було, але не було й птахів. Постукування тривало. Мені стало моторошно: в квартирі нікого, я на самоті, в разі чого і гукати на допомогу нікого. Я навшпиньках почав наближатися до балконного шкпа. Вже посередині кімнати я зрозумів, у чому річ. На термометрі за вікном висіла синиця і постукувала дзьобиком по віконному склу. Мабуть, вона мене не бачила крізь скло, тому не злякалася і продовжувала стукотіти. Якою ж треба бути чіпкою, щоб утримуватися на термометрі.

Сонце щедро освітлювало синицю. “Я роздивився її зеленувату спинку, жовте черевце, розділене вздовж чорною смугою. У синиці були чорні очі, з металевим блиском голова, шия, горло, білі щічки». Я зробив ще декілька кроків до балконних дверей, але синиця спурхнула і полетіла геть.

Я подивився на термометр. Незважаючи на те, що на нього падало сонячне проміння, ртутний стовпчик показував мінус десять. Мій погляд впав на пусту і годівницю. Можливо, синиця таким чином нагадувала мені, що настав час пташиного обіду? Я одягнувся, вийшов на балкон, насипав у годівницю насіння. Ми спеціально купуємо на ринку насіння для птахів. Поклав ще декілька шматочків сала. Синиці, щоб ви знали, ласують ним. Повернувшись до кімнати, я почав спостерігати за годівницею. Синиці летіли одна за одною, а ось горобці не наважувалися наблизитись до насіння. Вони сиділи віддалік, настовбурчившись, на балконних перилах і немов удавали, що уся ця метушня їх не обходить, усе це їм байдуже. Але потім, вибравши момент, горобці дружно кидалися до годівниці, і вже тоді синицям доводилося терпляче чекати на свою чергу.

Я сів за комп’ютер. Час від часу поглядав у вікно. І посміхався.