Оповідання (або, по визначенню деяких дослідників, повість) Олександра Ісайовича Солженицина Один день Івана Денисовича був задуманий автором на загальних роботах в Экибастузском Особливому таборі взимку 19501951 р. Задум був здійснений в 1959 р. спершу як Щ-854 (один день одного зэка), більше гострий політичний, причому автор пояснює свій задум так: Як це народилося. Просто був такий табірний день, важка робота, я тягав носилки з напарником, як потрібно б описати увесь табірний світ одним удень.
Образ Івана Денисовича виник на основі реального прототипу, яким став солдатів Шухов, що воював разом з автором у радянсько-германську війну (але ніколи що не відбувала покарання), а також завдяки спостереженням за життям бранців і особистому досвіду автора, придбаному в Особливому таборі, де він працював муляром. Інші персонажі взяті з табірного життя з них справжніми біографіями
Задумаємося на мить: Солженицин, не витрачаючи зусиль на пошуки приголомшливого сюжету, розповідає про табір як про щось давно й міцно існуючому, зовсім не надзвичайному, що має свій регламент, буденний звід правил виживання, свій фольклор, свою табірну мораль і устояну дисципліну. Авторові не потрібно було далеко ходити за темами й ідеями в той час вистачало матеріалу навіть для багатотомного академічного видання (хоча багато чого, по зрозумілих причинах, замовчувалося).
Будь-яка подробиця в повісті буднична й символична Вона відсіяна, причому не самим автором, а багатьма роками табірного буття. Відібрано й жаргон, що став подією, відкриттям після публікації повести. Тут уже своя філософія, свої скорочення слів, особливі знаки. Але буденність трагедії вражає найбільше: У таборі от хто подихает: хто миски лиже, хто на санчастину сподівається, так хто до кума ходить стукати. Ніяк не годилося з ранку мочити валянки. Машина табору заведена, працює в заданому режимі, до секретів його функціонування звикли все: і табірні роботяги, і що прибудувалися потеплее ловкачі, і негідники (недоумки). І сама охорона. Вижити тут значить забути про те, що сам табір це катастрофа, це провал…
Читаючи добуток, мимоволі задаєшся питанням: хто ж у повісті присвячує читача в ці видимі секрети, дрібні таємниці виживання (наприклад, подати сухі валянки бригадирові, протягти в барак дрова, обійти завстоловой, непомітно привласнити зайву плошку баланди, позичити за сигарету ножик)Легко помітити, що в повісті як би два оповідачі, що активно допомагають один одному. Ми чуємо голос автора й самого Івана Денисовича, те лежачого ранком під ковдрою й бушлатом, те бегущего на мороз і думаючого про те, куди них поженуть працювати. Автор по-своєму знає самого Івана Денисовича, він по суті творить його, передає йому значиму частину свого життєвого досвіду: так, вся знаменита сцена кладки стіни це явно епізод з біографії письменника. Ланцюжок діянь, помислів героя став ланцюжком актів, що затверджують його моральну велич і, отже, подання самого письменника про красу й ідеальну людину, що живе не по неправді
Уже перші миті життя Івана Денисовича на сторінках повести говорять про розумну незалежність героя, мудрому покорстве долі й про безперервне творення особливого духовного простору, якоїсь внутрішньої стійкості. Весь табір і праця в ньому, хитрість виживання, навіть праця на будівництві Соцгородка страшний шлях, що розтліває, в обхід всьому природному, нормальному. Тут царює не праця. А імітація праці Всі жадають неробства
Обставини змушують Шухова якось пристосовуватися до всього, що його оточує. Але в той же час герой виявився здатним захопити й інших своїм моральним будівництвом. Вся справа в тому, що Іван Денисович, говорячи його ж мовою, неправильний лагерник, перший праведник серед народних героїв письменника
Варлам Шаламов, прочитавши одним з перших повість, висловив наступну оцінку, побачивши в Шухове мужика-праведника: Це табір з погляду табірного роботяги, що знає майстерність, уміє заробити
Одним з таких творців став А. И. Солженицин. Не випадково, міркуючи про ролі художника слова, він виділяє відповідно до літературних традицій XIX століття два типи письменників. Один думає себе творцем незалежного духовного миру й звалює на свої плечі акт утвору цього миру. Іншої знає над собою силу вищу: не їм цей мир створений… художникові дано лише гостріше інших відчути гармонію миру, красу й неподобство людського внеску в нього й гостро передати це людям
Мистецтво й, зокрема, література мають можливість розповісти людям про їх самих, розкрити схованки душі, зрозуміти людину й допомогти йому не погубити краще, що приховано в ньому. Це основні принципи гуманізму, на яких будується творчість письменника
Про минуле Івана Денисовича знаємо ми мало. Жив Шухов у маленькому селі. Почалася війна на війну пішов і воював чесно; потім армію оточили, багато хто потрапили в полон, але Шухов з полону біг, його обвинуватили в зраді: мол, завдання німецької розвідки виконував. Яке ж завдання ні Шухов сам не міг придумати, ні слідчий. Так і залишили просто завдання. Умирати нізащо ні про що було нерозумно, безглуздо, протиприродно. Шухов вибрав життя хоч табірну, убогу, болісну, але життя, і отут завданням його стало не просто вижити як-небудь, за всяку ціну вижити, але винести це випробування долі так, щоб за себе не було совісно, щоб зберегти повагу ксебе.
В Івана Денисовича руки робочої людини, а око майстри, звичка майстра. Щоб краще зрозуміти Шухова, треба пам’ятати, що він не так простий, щоб до всякої праці, який він не будь, ставитися не перебираючи. Робота, міркує Іван Денисович, вона як ціпок, кінця в ній два: для людей робиш якість дай, для дурня робиш дай показуху. Та робота, що зазрячи або по порожньому примусі, не по душі Шухову.
От отут і проявляється цікавий парадокс, зв’язок із загальною ідеєю повести. Коли на картину праці примусового як би напливає картина праці вільного, праці по внутрішньому спонуканню, це змушує глибше й гостріше зрозуміти, чого коштують такі люди, як наш Іван Денисович і яка злочинна безглуздість тримати їх удалині від рідного будинку, під охороною автоматників, за колючим дротом
Крім праці, інша внутрішня опора Івана Денисовича, що допомагає йому жити й затверджуватися, це його відносини з людьми: сусідами по вагонке, товаришами по бригаді. Чи не на кожній сторінці ми переконуємося, що роки каторги не змусили Шухова озлобитися, озлобитися. Але в ньому збереглися всупереч усьому доброта, чуйність, серцеве, доброзичливе ставлення до людей, за яке йому в бригаді платять тим же.
Після Шухова бригада другий головний герой повести Солженицина. Бригада як щось строкате, шумне, різнорідне, але в той же час і як одна більша сім’я (Як сім’я більша. Вона і є сім’я, бригада). Ці люди можуть здаватися з боку жорстокими, грубими, але вони ніколи не відмовлять у підтримці. Тому недоречно міркувати про трагедії самітності Івана Денисовича. Мовлення в повісті йде про іншу трагедію трагедії чесних людей, що стали жертвами сваволі й насильства
У повісті перед читачами проходять десятки осіб, сусідів Івана Денисовича по бараку, наглядачів, конвойних. І художня концентрированность цього тексту така, що більшість із них, навіть відзначені двома-трьома летучими штрихами, надовго залишаються в пам’яті. Морський офіцер Буйновский і сумлінний роботяга Сенька Клевшин, що біг з Бухенвальда, щоб виявитися в радянській неволі; московський кінорежисер Цезар Маркович у пухнатій шапці й зі своїми столичними розмовами про мистецтво; і занепалий украй, що підбирає недокурки Фетюков… Селяни, солдати, люди інтелігентського кола, вони думають багато про що по-різному й говорять про різний не тільки про повсякденний табірний побут, але й про те, із чим зв’язано їхнє минуле: про колективізації, про війну, про мистецтво, про те, як живе село. Це дуже важливі сторінки книги. Чого коштує одна історія життя бригадира Тюрина, розказана їм самим, разюче по своїй глибині й силі місце в повісті!
Для Солженицина не існує розподілу на простий люд і інтелігентів, у таборі він бачить більше загальне й важливе розходження: людей трудових і людей, свідомо або несвідомо паразитуючих на чужій праці
Pages: 1 2
Збережи - » Символ цілої епохи (по повісті Солженицина «Один день Івана Денисовича») . З'явився готовий твір.