«Середнього росту, сухорлявий, більші сірого ока… Ці очі володіють всією особою… схильні до ласкавої усмішки, але частіше глибоко серйозні й смутні. Його особа поборознена глибокими складками-западинами від споглядання й жалю… особа російське,- особа минулих століть, мабуть - особа старовіра, страждальця. Так і був: дід Івана Сергійовича Шмельова, державний селянин з Гуслиц, Богородского повіту, Московської губернії,- старовір, хтось із предків був затятий начотчик, борець за віру,- виступав при царівні Софії в «пряль», тобто в суперечках про віру. Предки матері теж вийшли із селянства, споконвічна російська кров тече в жилах Івана Сергійовича Шмельова».

Такий портрет Шмельова дає у своїй книжці чуйний, уважний біограф письменника, його племінниця Ю. А. Кутирина. Портрет дуже точний, що дозволяє краще зрозуміти характер Шмельов-людини й Шмельов-художника. Глибоко народне, навіть простонародний початок, тяга до моральних цінностей, віра у вищу справедливість і одночасно різке заперечення соціальної неправди визначають його натуру

Один з видних письменників-реалістів, близький горьковской школі (повести «Громадянин Уклейкин», 1907, і «Людина з ресторану», 1911), Шмельов пережив у пору революції й громадянської війни глибокий морально-релігійний переворот

Події Лютого 1917 року Шмельов зустріла захоплено. Він робить ряд поїздок по Росії, виступає на зборах і мітингах. Особливо схвилювала його зустріч із политкаторжанами, що верталися з місць висновку в Сибіру. «Ре-волюциойери-каторжане,— з гордістю й здивуванням писав

Шмельов синові Сергієві, прапорщикові артилерії, у діючу армію,- виявляється, дуже мене люблять як письменника, і я, хоча й відхиляв від себе почесне слово - товариш, але вони мені на мітингах заявили, що я - «ихний» і я їхній товариш. Я був з ними на каторзі й у неволі,- вони мене читали, я полегшував їм страждання».

Однак Шмельов не вірив у можливість швидких і радикальних перетворень у Росії. «Глибока соціальна й політична перебудова відразу взагалі немислима навіть у культурнейших країнах,- затверджував він у листі до сина від 30 липня 1917 року,- у нашої ж і поготів. Некультурний, темний зовсім народ наш не може сприйняти ідею перебудови навіть приблизно»; «Зі складної й чудесної ідеї соціалізму, ідеї загального братерства,- говорив він в іншому листі,- можливого лише при новому зовсім культурному й матеріальному укладі життя, дуже віддаленому, зробили заманку - іграшку-мрію сьогоднішнього дня - для одних, для маси, і лякало для імущих і взагалі для буржуазних класів».

Жовтень Шмельов не прийняв і як чесний художник писав тільки про те, що міг щиро відчути (повість 1918 року про кріпосного художника «Неупиваемая чаша»; перейнята осудом війни як масового психозу повість 1919 року «Це було»). Про від’їзд Шмельова в еміграцію варто сказати особливо. Про те, що він їхати не збирався, свідчить уже той факт, що в 1920 році Шмельов купує в Криму, в Алушті будинок із клаптиком землі. Але трагічна обставина все перевернулося

Сказати, що він любив свого єдиного сина Сергія -значить сказати дуже мало. Прямо-таки з материнською ніжністю ставився він до нього, дихав над ним, а коли син-офіцер виявився на германської, в артилерійському дивізіоні,- уважав дні, писав ніжні листи. «Ну, дорогою мій, кревний мій, хлопчик мій. Міцно й солодко цілую твої вічка й усього тебе…»; «Проводили тебе (після короткої побивки.- О. М.)-знову з мене душу вийняли». Коли многопудовие германські снаряди - «валізи» - обрушувалися на російські окопи й смерть витала поруч із його сином, він тривожився, чи зробив його «растрепка», «ластівка» щеплення й чи кутає він шию шарфом

Він учив сина при всіх обставинах любити свій народ: «Думаю, що багато гарного й навіть чудесного зумієш побачити в російській людині й полюбити його, що видали так мало щасливої частки. Закрій ока на його негативне (у кому його немає?), зумій вибачити його, знаючи історію й тіснини життя. Зумій оцінити позитивне».

В 1920 році офіцер Добровольчої армії Сергій Шмельов, що відмовився виїхати із врангелевцами на чужину, був узятий у Феодосії з лазарету й без суду розстріляний. І не він один

Піддавшись безмірному горю втрати, переживши в Криму голод, мародерство, терор, Шмельов переносить почуття осиротілі від,ца й враженого побаченим громадянина у свою творчість і створює люті оповідання-памфлети й памфлет^-повести— «Кам’яний вік» (1924), «На пеньках» (1925), «Про одну бабу» (1925). Центральним добутком цієї пори можна вважати повість «Сонце мертвих» (1923), що сам письменник назвав «епопеєю» і яка по праву вважається одним з найдужчих створень Шмельова. Без перебільшення, не було подібної мови до Шмельова в російській літературі. В автобіографічних книгах письменник розстеляє величезні килими, що расшитие грубими візерунками сильно й сміло розставлених слів, слівець, слівець, немов знову заговорив старий шмелевский двір на Великий Калузькій у Москві. Здавалося б, живаючи, тепле мовлення. Але це не склад На (однойменна повість) або Скороходова («Людина з ресторану») , коли мова була продовженням навколишнього Шмельова дійсності, ніс із собою сиюминутное, злободенне, те, що уривалося у кватирку й наповнювало російську вулицю в пору першої революції. Тепер на кожному слові як би позолоть, тепер Шмельов не запам’ятовує, а реставрує слова. Здалеку, ззовні відновлює він їх у новому, уже чарівній пишноті. Відблиск неколишнього, майже казкового (як на легендарному «царському золотом», що подаровано був государем імператором теслі Мартинові) лягає ка слова

Цей чудовий, вистояний народна мова захоплювала й продовжує захоплювати. «Шмельов тепер - останній і єдиний з росіян писателен, у яких ще можна вчитися багатству, моці й волі російської мови,- відзначав в 1933 році А. И. Куприн,- Шмельов із всіх росіян самий распрерусский, так ще й корінний, природжений москвич, з московським говором, з московською незалежністю й волею духу». Якщо відкинути несправедливе й образливе для багатої вітчизняної літератури узагальнення - «єдиний»,- ця оцінка виявиться вірної й у наші дні

До кінця своїх днів почував Шмельов біль, що саднить, від спогадів про Батьківщину, її природі, її людях, про російське мовлення. У його останніх книгах - найміцніший настій первородних російських слів, пейзажу-настрою, що вражають своєю високою лірикою, самий лик Росії, що йому бачиться тепер у своїй лагідності й поезії: «Цей весняний плескіт залишився в моїх очах - зі святковими сорочками, чоботями, кінським ржаньем, із заходами весняного холодку, теплом і сонцем. Залишився живим у душі, з тисячами Михаилов і Іванов, з усім мудрованим до простоти-краси щиросердечним миром російського мужика, з його лукаво-веселими очами, те ясними, як вода, те омрачающимися до чорної каламуті, зі сміхом і жвавим словом, з пещенням і дикою брутальністю. Знаю, зв’язаний я з ним до століття. Ніщо не виплесне з мене цей весняний плескіт, світлу весну життя… Увійшло - і разом із мною піде» («Весняний плескіт», 1928).

Попри все те, що «вспоминательние» книги «Богомілля» і «Літо Господне» є вершиною шмелевского творчості, його добутку емігрантської пори відзначені помітною нерівноцінністю. Про це говорилося й у закордонній критиці. Поруч із поетичною «Історією любовної» письменник створює на матеріалі першої світової війни лубочний роман «Солдати» (1925); слідом за ліричними нарисами автобіографічного характеру («Старий Валаам», 1935) з’являється двотомний роман «Шляху небесні» - розтягнуте оповідання про пошуки сенсу життя й росіянці душі. Але навіть і в менш сильні художньо добутках усе перейнято думкою про Росію й любов кней.

Останні роки своєї життя Шмельов проводить на самоті, втративши кохану дружину, випробовуючи важкі фізичні страждання. Він вирішує жити «теперішнім християнином» і із цією метою 24 червня 1950 року, уже важко хворий, відправляється в обитель Покрова Божої Матері, засновану в Бюси-ан-От, в 140 кілометрах від Парижа. У той же день серцевий припадок обриває його життя

Pages: 1 2