Зображення подвигу людини на війні є традиційним ще із часів «Слова об полку Ігореві» і «Задонщини». Особистий героїзм солдата й офіцера в романі Л. Толстого «Війна й мир» породжує «сховане тепло патріотизму», що ламало «хребет ворогу». Але в російській літературі XX століття подвиг людини на війні зображується не тільки через боротьбу з ворогом і перемогу над ним, але й через боротьбу кожної людини на війні із самим собою в ситуації морального вибору й перемогу над самим собою.

Вітчизняна війна, що почалася для радянських людей стала й «народною війною». Протягом всієї історії Росії будь-які зазіхання на російську незалежність і цілісність викликали загальнонародний протест і стійкий опір. І в цій війні весь радянський народ, за рідкісними винятками, піднявся на війну з ворогом, уособленням якого був германський фашизм.

Серед тих хто пройшов війну було багато майбутніх поетів і письменників: Ю. Бондарєв, В. Биков, К. Воробйов, Б. Васильєв, В. Астаф’єв, Д. Самойлов, С. Орлів, С. Гудзенко, Б. Окуджава. В основному їхні добутки були надруковані вже після смерті Сталіна, а багато проб пера одержували різку критику за те, що вони показали не стільки міць держави й зброї, скільки страждання й велич людини, кинутого в пекло війни.

Одним з добутків, що запам’яталися мені, про війну стала повість В. Некрасова «В окопах Сталінграда». У ній подвиг багатьох людей показаний не традиційно, не так, як це звикли подавати читачам автори численних книг про війну. У цій книзі подвиг показаний як повсякденне життя простих солдатів.

У повісті «В окопах Сталінграда» В. Некрасов відкрив правду окопу - життя рядового війни - піхотинця. У цьому добутку автор не зображує героїчних подвигів у боях, а вважає, що саме в окопах вирішується результат битв. До нашого сорому, за цей добуток В. Некрасова виключили зі Сполучника письменників, а в 1974 році вислали із країни. Ця книга почала цілий напрямок у літературі про війну. В. Некрасов розповів про мужніх людей, які героїчно переборювали щоденні тяготи війни. Кожний герой і все разом відвойовували у війни своє життя - на день, місяць, рік.

Головний герой повісті - Ю. Керженцев. В одному епізоді він розглядає дві фотографії свого друга Ігоря, порівнює їх. На довоєнній фотографії Ігор зображений веселим, добре одягненим, а на фотографії часів війни - виснаженим і змарнілим. Враження, що на фотографіях різні люди. І не випадково на початку повісті пролунають слова: «Життя солдатське, будь вона прокляте!» Біль за страшні втрати й мучення звучить у словах повісті: «…полку немає, і взводу, і Ширяева, а є тільки що наскрізь пропотіла гімнастерка й німці в самій глибині Росії». В. Некрасов так зображує побут війни, що здається неймовірним людині пережити таке. Героїчно переносять солдати бої, дороги, недовге оживання нових місць. На війні щодня те саме, а це ціла історія солдатського життя. «Тоді-те мінували й усіх накрило, а тоді доба в яру відлежавшись, у трьох місцях пілотку прострелили». У В. Некрасова людина на війні зображується на грані між життям і смертю. Ще одна правда цієї страшної війни: секунду назад - життя, а зараз - уже немає. Головного героя вражає: «Товаришів ховають над Волгою - просто якось, тут був учора, а сьогодні - ні, а завтра, може бути, і тебе не буде. І так само глухо буде падати земля на труну, а може, і труни не буде, а занесе тебе снігом, і будеш лежати до кінця війни». Від такої простоти стає страшно.

«Паруючий недокурок на губі трупа - це було страшніше всього: страшніше зруйнованих міст, відірваних рук і ніг, розпоротого живота або повішеної дитини. Секунду назад було життя, а зараз людина вже мертва». Убитий солдат з паруючим недокурком на губі - це символ повного руйнування грані між життям і смертю. Нам, читачам, страшно від буденності, у якій втратилася навіть смерть. «Завтра прокинуться люди й побачать, кого немає; люди підуть мовчачи, дивлячись під ноги й не оглядаючись».

В. Некрасов показав війну зсередини, очами солдата. А це значить, що вона представлена правдою, теперішньою й страшною правдою. У цій війні кожний солдат робив не тільки подвиг, але й пережив ганьбу відступу, не тільки чітке проведення воєнних операцій і перемоги були в ній. Кожний мріяв про спокій, про затишний будиночок, де можна було б перебувати в колі сім’ї й слухати музику, а не грім далеких канонад. Такі ж надії й мрії були в Ю. Керженцева, але коли він повернувся додому, ті спогади про війну не давали йому спокою. «На душі був якийсь осад, і, хоча він не дезертир і не боягуз, було таке відчуття, що він і те й інше». Про такий стан солдатів, що повернулися з війни, я знаю від свого діда. У моїй сім’ї воювали дід і прадід.

Дід пішов на війну сімнадцятилітнім хлопцем, без дозволу пішовши з будинку й приєднавшись до псковських партизанів. Пізніше він воював в армії, закінчивши війну в Кенігсберзі. Прадід воював в артилерійських військах і був водієм ракетної установки «Катюша». Обоє вони мають ордена й медалі. Дід був поранений, а із села, звідки пішов на війну прадід, тільки в його сім’ї повернулися додому всі чоловіки. В інших сім’ях недорахувалися де по одному, де по двох людей, але всі довгі роки, що повернулися, були душевно подавлені. Дід завжди неохоче розповідав про пережитий на війні. У мою пам’ять урізалися очі героя кінофільму Л. Шепитько війна. В. Висоцький правий у тім, що «зло називається злом навіть там, у світлому майбутньому нашому», і «добро залишається добром у минулому, майбутньому й сьогоденні».

У рік Перемоги ми ще раз відмінюємося перед всіма захисниками Батьківщини й перед письменниками, які правдиво зобразили всі жахи війни, тому що їхній внесок у Перемогу саме в цьому. Вони вступили в нерівну боротьбу з неправдою, показухою, жорстокою й несправедливою критикою й все-таки перемогли. Перемога народу в тій страшній війні - це перемога кожного простого солдата, подвиг якого вже в тім, що він був у цій війні. Заслуга російських письменників, що розвивали традиційну для нашої літератури тему війни, саме в тім, що вони показали, як одиничність подвигу народжувала масовий героїзм.