Думаю, кожний народ мати потребу у своєму генії, своєму, так сказати, герої. Він любимо, ним пишаються. І кожний народ вірить, навіть більше - упевнений, що саме його генієві властиві кращі людські якості, а життя й творчість народного героя, безперечно, заслуговують поваги. Це своєрідний зразок, носій національної ідеї, на який повинні рівнятися, а виходить, і наслідувати всьому кращому, що є в цій людині. Такі люди, на мою думку, зіграють надзвичайно важливу роль на шляху націй до самоствердження, а виходить, і до самоствердження кожного з нас, тому що дають привід (який, до речі, ніколи не перешкодить, особливо нам, українцям) пишатися своєю землею, своїм походженням і взагалі радуватися тому, що така велика людина - твій земляк. І цьому народному героєві не обов’язково бути таким ідеальним, якої всі його собі уявляють (не доконаний ніхто), але народ все-таки буде вірити у свого генія.

И в цьому немає нічого поганого. Хіба погано, коли зрештою перебуває людина, здатний дати надію, упевненість, віру в краще. Я вважаю, що все це й здатно дати народу геній, завжди особливий, завжди не схожий на інші. Він - гордість націй, гордість усього миру. Він своєрідний місток взаєморозуміння й взаємозбагачення між своїм народом і цілим миром. Такі люди гідні поваги. Говорять, що народ, народжуючи геніїв, віддає їм своє серце, душу, розум, історію й майбутнє. І, напевно, тому знайомство з життєвим і творчим шляхом великих людей дає нам насамперед радість пізнання самого себе.

Зрештою, незалежність дає можливість створення сучасної національної особливості й постійного її відновлення, тобто підтримує непідроблений патріотизм, що дозволяв би людям любити свою країну, своє життя, залишаючись самими собою. У цьому неоціненну послугу нам може зробити досвід 1920-х років. Настрою національно свідомої інтелігенції того часу передає вчений Григорій Костюк: «Ми були проти етнографізму як психологічної категорії українсько-культурної й національно-політичної думки. Ніхто з нас тоді ніколи не носив вишиванок

Наші подруги-студентки ніколи не прикрашали дівочу вроду вишивками й плахтами. Модерну індустріальну Україну ми вбачали й любили в чисто українськомовній масі студентів політехніки, медиків, математиків, фізиків, металургів, які виходять у життя, заповнюють керівні господарські й індустріальні центри й установи. Ми мріяли про нашу українську авіацію. Ми були горді нашою київською оперою… Ми захоплювалися Довженко, тому що він геніально почав епоху українського кинофильмового мистецтва й додав йому глибоко національний характер. Ми ідеалізували театр «Березиль»». Знали, що працюємо й завтра чекаємо успіх