САМОСТОЯНЬЕ ЛЮДИНИ - СТАН ВЕЛИЧІ ЙОГО По повісті А. С. Пушкіна “Капітанська дочка” Із всіх героїв “Капітанської дочки” реально існували тільки Пугачов зі своїми сподвижниками й государиня Катерина. Завдяки мемуарній формі оповідання зображення цих персонажів знижено, позбавлено тих стереотипів, за допомогою яких часто зображують “великих людей”. Читач не бачить ні великих полководців, ні знаменитих державних діячів, він бачить живих людей; немає тут героїчних баталій, більше того, опису їх по можливості опускаються, як, наприклад, опущене авторське оповідання про облогу Оренбурга. Багато подій, описані в романі, не мали вирішального значення для історії, але, незважаючи на це, можна говорити про героїв Пушкіна як про справді великих людей. Головний герой роману, від імені якого ведеться оповідання, із самого початку сприймається не дуже серйозно. Немудра біографія цього молодого пана-недоука не дає можливості побачити в ньому більших людських достоїнств, тим більше величі. А перші серйозні потрясіння в його житті намальовані все-таки all so ch. ru 2001 2005 досить комічно. Наприклад, опис його дуелі зі Швабриным зовсім відповідає епіграфу до цієї глави: “Ин изволь і стань же в позитуру. Подивишся, проколю як я твою натуру!” Смішно на перший погляд і оточення Гринева в Біло-Горянській міцності (не говорячи вже про неї самої - сільцю, обнесеної частоколом). Комічні й дівка Палашка, урочисто несучі арештовані шпаги на зберігання в прикомірок, і Марья Іванівна, що падає без почуттів, почувши, як Іван Кузмич здумав палити з гармати на іменини Василисы Єгорівни, і простодушний комендант, що перебуває під каблуком своєї дружини, що навчає “солдатушек” марної для них стройовій науці, і хитромудра Василиса Єгорівна, що так спритно вивідала в Івана Игнатьича таємницю про пугачевском повстання. Та й Іван Игнатьич особливими заслугами не відрізняється, от хіба що нитки вміє тримати при змотуванні їх у клубки. Життя в Білогірській міцності проста й спокійна - до пори до часу. Але разюче змінюються й відразу стають серйозніше, глибше, складніше образи героїв при наближенні небезпеки. “Панське дитя” - Гринев виконане рішучості захищати за всяку ціну свою кохану від небезпеки; Василиса Єгорівна, прекрасно усвідомлюючи всю серйозність положення (“у животі й смерті бог вільний”), не погоджується залишити чоловіка й схоронитися за кам’яними стінами Оренбурга. Важко припустити, щоб хто-небудь із мешканців Білогірської міцності всерйоз розраховував на її неприступність. Будь-якій розсудливій людині було зрозуміло, що міцність не мала великого стратегічного значення, що обороняти її було даремно. Але Іван Кузмич не здається відразу на милість переможця, а буде отстреливаться з гармати, навіть спробує підняти своїх “солдатушек” нанести хоч Який-небудь удар по ворогу, що означало неминучу загибель гарнізону. У Миронових або в Івана Игнатьича не може виникнути навіть думки про зраду присязі. І ця неможливість поступитися своїми моральними принципами, вірність боргу робить із цих непомітних і напівкомічних персонажів теперішніх героїв. Іван Кузмич, минаючи кров’ю, відмовиться визнати царем злодія й самозванця й буде повішений, Іван Игнатьич піде його прикладу. Василиса Єгорівна загине, але перед смертю встигне назвати Пугачова “випадним каторжником”. Звичайно, у реальній ситуації ці вчинки швидше за все залишилися б непоміченими, ну кому є справа до маленької міцності, до маленьких людей (згадаємо хоча б оренбурзьке військове начальство). Але пушкінський сюжет такий, що подвиг капітана Миронова стає відомим імператриці, вона згадує про коменданта однієї з фортець, тільки-но Маша називає прізвище свого батька. Цим автор підкреслює, що саме такі люди, як захисники Білогірської міцності, більше інших заслуговують називатися великими, саме вони гідні пам’яті нащадків. Сама поїздка Маші в Петербург до імператриці говорить багато про що. У лиху відкрилися в Маші такі щиросердечні глибини, яких читач на початку повести й припустити не міг у молоденькій дівчині, що почервоніла чи ледве не до сліз при одному лише згадуванні її ім’я. Здавалося б, Маша слабка. Але, вирішивши, що ніколи в житті не вийде заміж за Гвабрина, вона не зробить цього навіть під страхом смерті. І коли її коханій людині буде загрожувати небезпека, вона дійде до самої імператриці (це боязка-те Махаючи!) і буде цо кінця відстоювати свою любов. Це її принципи, якими вона не поступиться. Є в романі людин, протипоставлений позитивним героям са