Роман «Злочин і покарання» - один із кращих творів Достоєвського. Це роман про Росію, що пережила епоху найглибших соціальних зрушень і моральних потрясінь, епоху «розкладання», роман про героя, що вмістив у груди свою - так, що «розірвуться груди від борошна» - всі страждання болю, рани часу

Ще А. С. Пушкін розкрив залежність почуттів, психології й мовленню героїв від обставин життя. Людина думає, надходить, говорить відповідно до його виховання, умовами життя, з паную щими в них соціальними й економічними зв’язками

У романі Достоєвського перед нами встає образ «маленької людини», Петербург із його людьми, вулицями, площами. Це місто соціальних контрастів. Безладним представляється міський пейзаж у романі: «На вулиці жару стояла страшна, до того ж духота, штовханина, усюди известка, лісу, цегла, пил, і той особливий літній сморід, настільки відома кожному петербуржцеві, не спроможному найняти дачу…»

Залишаючи шумні, брудні вулиці, письменник веде нас у вдома, де живуть його герої, «бедние люди». Звичайно це дохідні будинки, типові для капіталістичного Петербурга. Ми входимо в «брудні й смердючі» двори-колодязі, піднімаємося по темним сходам. От одна з них - «вузенька, крута й вся в помиях. Всі кухні всіх квартир у всіх чотирьох поверхах відчинялися на ці сходи й стояли так майже цілий день, того була страшна духота». А кімнати? Вони рисуються звичайно в півмороку, «слабко освітлені косими променями призахідного сонця або тускло мерехтливим недогарком свічі … були позбавлені дитинства». Нема чого було їсти, доводилося але-сить «худеньку й розірвану всюди сорочку», спати на підлозі. Про дітей з тугою говорить і Розкольників: «Невже не видала ти тут, по кутах, дітей, яких матері милостиню висилають просити? Я дізнавався, де живуть ці матері й у якій обстановці. Там дітям не можна залишатися дітьми. Там семирічний розпусний і злодій».

Безмірне горе «маленької людини» ми бачимо в романі буквально на кожній сторінці. Герої Достоєвського попадають у такі життєві тупики, з яких є тільки один вихід - смерть

« чиРозумієте, чи розумієте ви, вельмишановний пане, що виходить, коли вже нікуди більше йти?» - у тузі викликує Мармеладов. П’яний, занепалий, він не втратив почуття хворобливої любові й жалості до своєї нещасної сім’ї. Але врятувати її він не в змозі. Розповідаючи про себе, про дружину, про дітей, Мармеладов уживає високі, урочисті слова. Цей занепалий чиновник немов хоче, щоб його не тільки жалували, але й поважали. Але не знаходить жалі людина, що гине, безмежно самотній у своєму горі. Гине Мармеладов під колісьми франтівської коляски. Його дружина Катерина Іванівна вмирає в страшній убогості, її передсмертний лемент: «Заїздили шкапу!» - всьому навколишньому жорстокому миру

Соня Мармеладова, жалуючи свого батька й мачуху, своїх молодших сестер і братишек, стала жертвою розпусника. Соня віддає всі, але адже гине Мармеладов, умирає Катерина Іванівна, загинули б діти, не підкрутися отут «благодійник» Свидригайлов. Соня рятує Раскольникова, вносить світло, відновлює душі, підтримує занепалих на грані їхнього остаточного падіння. Вона не розбещена душевно, важко страждаюча, вона шукає собі розради- у релігії. Соня Мармеладова - це людина майбутнього, у своєї повної, нічим не перекрученій красі, навіть і неможливої в сучасному світі, - ціль не безпосередніх, а віддалених шукань людства

Під низькою стелею злидарської будки в розумі холодної людини, студента Родіона Раскольникова, народилася дивовижна теорія, що штовхнула його на злочин. Він завзято думає про лиха несправедливо влаштованого суспільства. Розкольників приходить до думки, що людство ділиться на два рази ряду: на людей «звичайних», складових більшість і змушених підкорятися силі, і на людей «незвичайних», які нав’язують більшості своїх воль, не зупиняючись навіть перед злочином. Прагнення Раскольни-Кова глибоко людяні: він думає про те, як можна позбавити людей від нестерпних страждань. Але його ідея про споконвічний, природний поділ людей на «тварину тремтячу» і «имеющих право» панувати антигуманистична, вона може служити лише беззаконню й сваволі. Розкольників розуміє, що можна поодинці прокласти шлях до загального щастя, тому що переконано, що воля й розум «сильної особистості», «героя» можуть ощасливити «юрбу».

Сестра Раскольникова, Дуня, як і Соня, готова пожертвувати своєю красою й молодістю заради гаряче любого брата - продати себе, вийшовши заміж за процвітаючого ділка Лужина, щоб мати можливість допомагати Родіонові. Але ближче познайомившись із Лужиним, вона розуміє, що він вихваляє перед нею егоїзм і ощадливість як принципи життя, що ведуть до кар’єри й вигоди. І Дуня виганяє нареченого. Вона не пішла по шляху Соні, її доброта, твердість волі, гордість не зломлені крайньою нуждою. Вона чиста

Мати Родіона - бідна жінка. Все життя вона надриває себе на роботі, за якої платять гроші. Вона всіма силами намагається допомогти своєму синові закінчити університет, щоб він все своє життя не гнув спину, як це робить вона

Петербург у романі - не тільки місто «принижене й ображених», але й місто людей ситих, «ділових», владик життя - дрібних і великих хижаків, що займаються темними справами. Це Луїза Іванівна, Алена Іванівна, Дар’я Францевна й інші

Тип великого ділка, спритного хижака втілений в образі Лужина. Достоєвський з неприхованою іронією й ворожістю малює цього літнього пана, «манірного, ставного, з осторожною й брезгливою фізіономією».

Особливе місце в романі займає Свидригайлов. Це аморальна, цинічна людина. Темний мир петербурзьких кубел, а потім що зненацька прийшло багатство, влада над кріпосними душами - все це розбестило його. Однак у душі цієї людини під вагою пороків ще тепліє іскра доброти. На відміну від Лужина і йому подібних Свидригайлов - фігура не тільки відразлива, але й трагичная.

И все-таки, незважаючи на важкий морок, що огортає намальовану Достоєвським у романі картину людського буття, ми бачимо просвіт у цьому мороці, ми віримо в моральну силу, мужність, рішучість героїв знайти шлях і засоби щирого служіння людям - адже вони були й залишаються «людьми». І тому, зрештою, зі світлим почуттям закриваємо ми цю книгу - одне з найвищих створінь людського генія

До категорії цих нещасних людей насамперед ставиться сім’я Мармеладових, що живе в найтяжких умовах, в убогості, відчуваючи величезну потребу у всім. Практично кожний член цієї сім’ї приречений на загибель, тому що, за словами глави сім’ї, що був чиновника Мармеладова, «у бідності ви ще зберігаєте шляхетність уроджених почуттів, в убогості ж ніхто й ніколи». Інакше кажучи, з бідності людин ще може вибратися, з убогості - ніколи. Колись Мармеладов займав гарну посаду, але втратився її через свою пристрасть до спиртного (спочатку Достоєвський хотів написати «Книгу про п’януватий»).

Він, як і багато інших героїв Достоєвського, здатний до самоаналізу, наділений мовою, і навіть красномовним. Він розуміє, що багато в чому він винуватий сам, і не намагається знайти собі особливого виправдання. Мармеладов сам себе не поважав і нехтував. Єдине, що йому було необхідно, - це співчуття й жаль. Мармеладов переступив рису бідності й опинився «на дні», йому було нікуди йти, не від кого чекати допомоги. І як результат - нещасний випадок і смерть

«Нікуди йти» і дружині Мармеладова Катерине Іванівні. Колись вона належала до середніх шарів суспільства, але після реформи 1861 року й перетворень у суспільстві змушена злидарювати, при цьому намагаючись зберегти людське достоїнство. Гордість і спогади про минуле роблять її життя ще тільки болісніше. Їй доводиться доглядати за маленькими дітьми, животіти. Суворе життя й болісна хвороба приводять її кгибели.

Сонечка Мармеладова - особлива героїня роману. У її образі Достоєвський показав все найкраще, що може бути властиво маленькій людині. Це й жертовність, і жаль, і любов до людей. Сонечка - сильна особистість. Вона приносить себе в жертву заради інших, хоче позбавити інших, дорогих їй людей, від ролі жертви. Вона «примушена була одержати жовтий квиток», щоб допомогти сім’ї

Pages: 1 2