Романтизм (фр. romantisime) – один iз провiдних напрямiв у лiтературi, науцi й мистецтвi. Виник наприкiнцi XVIII ст. у Нiмеччинi, Англiї й Францiї, на початку XIX ст. поширився у Польщi, Росiї, Австрiї, а також в Українi, згодом охопив iншi країни Європи, Пiвнiчної i Пiвденної Америки. У XVIII ст. романтичним називали усе незвичайне, фантастичне, дивне, таке, що зустрiчається лише у книгах (романах), а не в життi. На межi XVIII-XIX ст. термiн романтизм означав новий лiтературний напрям, протилежний класицизму. Як новий тип свiдомостi й iдеологiї, що охопив рiзнi терени людської дiяльностi (iсторiю, фiлософiю, право, полiтичну економiю, психологiю, мистецтво). Романтизм був пов’язаний iз докорiнною змiною всiєї системи свiтоглядних орiєнтацiй i цiнностей. Визначальними для нього стали такi риси, як запречення рацiоналiзму доби Просвiтництва, iдеалiзм у фiлософiї, iсторизм, апологiя особистостi, неприйняття буденностi i звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були мистецтво, релiгiя, фiлософiя), культ почуттiв, захоплення фольклором, iнтерес до фантастики, екзотичних картин природи та iн.

В естетицi романтизм протиставив класицистичному «наслiдуванню природи» творчу активнiсть митця з його правом на самобутнiсть й оригiнальнiсть. «Принцип iндивiдуальностi» - провiдний у художнiй творчостi. Мистецтво пiдноситься до рiвня найвищої цiнностi i сприймається як вияв глибинної сутi i сенсу життєдiяльностi. Романтизм вiдкидає нормативнiсть, рацiоналiстичну регламентацiю у мистецтвi, понад усе цiнується творча свобода, фантазiя. Теоретики романтизму обстоювали розiмкнутiсть лiтературних родiв i жанрiв, взаємопроникнення рiзних видiв мистецтв, а також фiлософiї, релiгiї, психологiї. Заслуга романтизму поялгає у розвитку жанрiв iсторичного роману i драми, фантастичної повiстi, лiро-епiчної поеми, балади, романсу. Надзвичайного розвитку досягла лiрична поезiя i лiрична пiсня. Первiсно риси романтичного типу творчостi зароджувалися в епоху Просвiтництва i знаходили свiй вияв у преромантизмi. Зберiгаючи генетичну спадкоємнiсть з лiтературою сентименталiзму (апологiя «почуття» та iн.), преромантизм рiшуче заперечував рiцiоналiзм, орiєнтувався на «природну» людину i красу, на середньовiчну культуру i нацiональну традицiю, проповiдував спонтаннiсть i самобутнiсть творчостi. Пов’язаний з висуненням на арену т. зв. третього стану, преромантизм був перейнятий пафосом самовизначення й утвердження особистостi, самобутнього розвитку усiх народiв i нацiонально-культурних традицiй. Засадниками для преромантизму були iдеї Дж. Вiко, Й.-Г. Гердера, Ж.-Ж. Руссо. Зароджується у Шотландiї й Швейцарiї, найповнiше розвинувся в Англiї: «Твори Оссiана» (1765) Дж. Мекферсона (звiдси – «оссiанiзм»), готичний роман та iн. Романтизм як свiтоглядна система, що засвiдчував змiну європейських культурно-iсторичних епох, - явище типологiчне. Водночас у рiзних країнах романтизм виявив специфiчнi риси, виконував особливi соцiально-iсторичнi i культурнi функцiї. Провiдними тут були мотиви трагiчної долi особистостi, «свiтової туги», «космiчного песимiзму» (Ф. Шатобрiан, А. Мюссе, Дж. Байрон, Г. Клейст, Е.-Т.-А. Гофман та iн.). У країнах Центральної i Пiвденно-Схiдної Європи домiнантою романтизму став нацiонально-визвольний рух, взаємовiдносини особистостi з нацiональним колективом, роль у пробудженнi нацiональної свiдомостi, обгрунтуваннi iсторичної самобутностi народу, його «духу», культурних традицiй, мови, лiтератури. Зароджуючись в умовах антисамодержавного руху, український романтизм розвивався передусiм пiд впливом поглибленого вивчення iсторичного минулого (iсторiографiчний преромантизм) та народної творчостi (фольклористичний преромантизм), був спрямований не так проти класицизму, як проти бурлескних i травестiйних традицiй. Помiтний вплив на його формування мали «українськi школи» у росiйськiй (К. Рилєєв, О. Сомов, М. Гоголь та iн.) i польськiй (А. Мальчевський, Б. Залєський, С. Гощинський) лiтературах. Першими виявами українського романтизму були «Iсторiя русiв» (друга половина XVIII ст., вперше опублiкована 1846 О. Бодянським), «Грамматика малороссийского наречия» (1818) О. Павловського, «Опыт собрания старинных малороссийских песней (1818) М. Цертелєва, а також публiкацiї iсторичних прац i пам’яток Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, О. Бодянського та iн. Значне мiсце у становленнi романтизму в українськiй лiтературi посiдала Харкiвська школа романтикiв (I. Срезневський, I. Розковченко, Ф. i О. Євецькi, О. Шпигоцький та iн.) та пiдготовленi ними виданна: «Український альманах» (1831) i «Запорожская старина» (1833-38). Одночасно у Галичинi виступила «Руська трiйця» (М. Шашкевич, I. Вагилевич, Я. Головацький) iз збiрником «Русалка Днiстровая» (1837), перейнятим романтичними iдеями народностi i слов’янського братерства. Їхнiми послiдовниками були М. Устиянович, А. Могильницький, О. Духнович. З кiнця 30-х – початку 40-х XIX ст. з’явилося нове поколiння романтикiв (А. Метлинський, М. Максимович, П. Кулiш, Т. Шевченко, М. Костомаров). Його лiтературними трибунами були: «Киевлянин» (1840, 1841, 1850) М. Максимовича, «Ластiвка» (1841) Є. Гребiнки, «Снiп» (1841) О. Корсуна, «Молодик» (1843, 1844) I. Бецького, «Южно-русский сборник» (1848) А. Метлинського. Романтичнi iдеї, пропагованi ними, мали виразне нацiонально-полiтичне забарвлення, що спричинило появу Кирило-Мефодiївського братства з його романтично-християнською програмою «Книги битiя українського народу» (М. Костомаров). У лiтературi цей етап засвiдчився появою iсторичного роману («Чорна рада» П. Кулiша), iсторичної драми («Сава Чалий», «Переяславська нiч» М. Костомарова), розвитком iнтимної, пейзажної, громадянської лiрики (В. Забiла, Є. Гребiнка, В. Петренко, С. Писаревський, О. Афанасьєв-Чужбинський та iн.), утвердженням жанрi