«Подорожі Гулливера» — добуток, написаний на стику жанрів: це й захоплююче, чисто романне оповідання, роман-подорож (аж ніяк, втім, не «сентиментальне», що в 1768 р. опише Лоренс Стерн); це роман-памфлет і одночасно роман, що носить виразні риси антиутопії — жанру, що ми звикли думати приналежної винятково літературі XX сторіччя; це роман з настільки ж чітко вираженими елементами фантастики, і буйство свифтовского уяви воістину не знає меж

Будучи романом-антиутопией, це й роман у повному змісті утопічний теж, особливо його остання частина. І нарешті, безсумнівно, варто звернути увагу на саме головне - це роман пророчий, тому що, читаючи й перечитуючи його сьогодні, прекрасно усвідомлюючи безсумнівну конкретність адресатів свифтовской нещадної, їдкої, убивчої сатири, про цю конкретику замислюєшся в останню чергу. Тому що все те, із чим зіштовхується в процесі своїх мандрівок його герой, його своєрідний Одиссей, всі прояви людських, скажемо так, чудностей - тих, що виростають в «чудності», що носять характер і національний, і наднаціональний теж, характер глобальний, - все це не тільки не вмерло разом з тими, проти кого Свифт адресував свій памфлет, не пішло в небуття, але, на жаль, вражає своєю актуальністю. А череда бути - разючим пророчим дарунком автора, його вмінням уловити й відтворити те, що належить людській природі, а тому носить характер, так сказати, неминущий

У книзі Свифта чотири частини: його герой робить чотири подорожі, загальна тривалість яких у часі становить шістнадцять років і сім місяців. Виїжджаючи, точніше, відпливаючи, щораз із цілком конкретного, що реально існує на будь-якій карті портового міста, він зненацька попадає в якісь дивовижні країни, знайомлячи з тими вдачами, способом життя, життєвим укладом, законами й традиціями, що в ході там, і розповідаючи про свою країну, про Англію. І першою такою «зупинкою» виявляється для свифтовского героя країна Лилипутия. Але спочатку - два слова про самого героя. У Гулливере злилися воєдино й деякі риси його творця, його думки, його подання, якийсь «автопортрет», однак мудрість свифтовского героя (або, точніше, його розсудливість у тім фантастично абсурдному світі, що описує він щораз із неподражаемо серйозно-незворушною міною) сполучається з «простодушністю» вольтерівського Гурону. Саме ця простодушність, ця дивна наївність і дозволяє Гулливеру настільки обостренно (тобто настільки допитливо, настільки точно) схоплювати щораз, виявляючись у дикій і чужій країні, саме головне. У той же час і деяка отстраненность завжди відчувається в самій інтонації його оповідання, спокійна, неспішна, несуєтна іронічність. Немов він не про власні «ходіннях по борошнах» розповідає, а дивиться на все що відбувається як би з тимчасової дистанції, причому досить чималої. Одним словом, інший раз виникає таке почуття, начебто це наш сучасник, якийсь невідомий нам геніальний письменник веде своє оповідання. Сміючись над нами, над собою, над людською природою й людськими вдачами, якісь бачаться йому незмінними. Свифт ще й тому є сучасним письменником, що написаний їм роман здається приналежної до літератури, що саме в XX сторіччі, причому в другій його половині, назвали «літературою абсурду», а насправді її щирих корінь, її початок - отут, у Свифта, і часом у цьому змісті письменник, що жив два з половиною століття тому назад, може дати сто очка вперед сучасним класикам - саме як письменник, витончено владеющий всіма прийомами абсурдистского листа

Отже, першою «зупинкою» виявляється для свифтовского героя країна Лилипутия, де живуть дуже маленькі люди. Уже в цій, першій частині роману, так само як і у всіх наступних, вражає вміння автора передати, із психологічної точки зору абсолютно точно й вірогідно, відчуття людини, що перебуває серед людей (або істот), не схожих на нього, передати його відчуття самітності, занедбаності й внутрішньої несвободи, скутість саме тим, що навколо - всі інші й все інше

У тім докладному, неспішному тоні, з яким Гулливер оповідає про всі безглуздості, безглуздості, з якими він зіштовхується, потрапивши в країну Лилипутию, позначається дивний, вишукано-потаєний гумор

Спочатку ці дивні, неймовірно маленькі по розмірі люди (відповідно настільки ж миниатюрно й усе, що їх оточує) зустрічають Людини Гору (так називають вони Гулливера) досить привітно: йому надають житло, приймаються спеціальні закони, які якось упорядковують його спілкування з місцевими жителями, для того щоб воно протікало дорівнює гармонійно й безпечно для обох сторін, забезпечують його харчуванням, що непросто, тому що раціон незваного гостя в порівнянні з їх власним грандіозний (він дорівнює раціону 1728 ліліпутів!). З ним привітно розмовляє сам імператор, після зробленої Гулливером йому й всій його державі допомоги (той пішки виходить у протоку, що відокремлює Лилипутию від сусідньої й ворожої держави Блефуску, і притягає на мотузці весь блефусканский флот), йому дарують титул нардака, найвищий титул у державі. Гулливера знайомлять зі звичаями країни:

чого, приміром, коштують вправи канатних танцюристів, що служать способом одержати посаду, що звільнилася, при дворі (вуж чи не звідси запозичив изобретательнейший Том Стоппард ідею своєї п’єси «Стрибуни», або, інакше, «Акробати»?). Опис «церемоніального маршу»… між ніг Гулливера (ще одне «розвага»), обряд присяги, що він приносить на вірність державі Лилипутия; її текст, у якому особлива увага обертає на себе перша частина, де перераховуються титули «могущественнейшего імператора, відради й жаху вселеної», - все це неподражаемо! Особливо якщо врахувати нерозмірність цього ліліпута - і всіх тих епітетів, які супроводжують його ім’я. Далі Гулливера присвячують у політичну систему країни: виявляється, у Лилипутии існують дві «ворогуючі партії, відомі за назвою Тремексенов і Слемексенов», що відрізняються друг від друга лише тим, що прихильники однієї є прихильниками… низьких каблуків, а іншої - високих, причому між ними відбуваються на цієї, безсумнівно досить значимої, ґрунту «найжорстокіші розбрати»: «затверджують, що високі каблуки всього більше погодяться с… древнім державним укладом» Лилипутии, однак імператор «ухвалив, щоб в урядових закладах… уживалися тільки низькі каблуки…». Ну чим не реформи Петра Великого, суперечки щодо впливу яких на подальший «російський шлях» не стихають і донині! Ще більш істотні обставини викликали до життя «ожесточеннейшую війну», що ведуть між собою «дві великі імперії» - Лилипутия й Блефуску: з якої сторони розбивати яйця - з тупого кінця або ж зовсім навпаки, з гострого. Ну, зрозуміло, Свифт веде мову про сучасну йому Англії, розділеної на прихильників торуй і вігів - але їхнє протистояння кануло в Лету, ставши приналежністю історії, а от чудова алегорія-іносказання, придумана Свифтом, жива. Тому що справа не у вігах і торуй: як би не називалися конкретні партії в конкретній країні в конкретну історичну епоху - свифтовская алегорія виявляється «на все часи». І справа не в алюзіях - письменником вгаданий принцип, на якому від століття все будувалося, будується й будуватися буде

Хоча, втім, свифтовские алегорії звичайно ж ставилися до тієї країни й тієї епохи, у які він жил і політичний виворіт яких мав можливість пізнати на власному досвіді «з перших рук». І тому за Лилипутией і Блефуску, що імператор Лилипутии після доконаного Гулливером відведення кораблів блефусканцев «задумав… перетворити у власну провінцію й керувати нею через свого намісника», без великої праці прочитуються відносини Англії й Ірландії, також аж ніяк що не відійшли в область переказів, донині болісні й згубні для обох країн

Треба сказати, що не тільки описані Свифтом ситуації, людські слабості й державні підвалини вражають своїм сьогоднішнім звучанням, але навіть і багато хто чисто текстуальні пасажі. Цитувати їх можна нескінченно. Ну, наприклад: «Мова блефусканцев настільки ж відрізняється від мови ліліпутів, наскільки відрізняються між собою мови двох європейських народів. При цьому кожна з націй пишається стародавністю, красою й виразністю своєї мови. І наш імператор, користуючись перевагами свого положення, створеного захопленням ворожого флоту, поставив за обов’язок посольству [блефусканцев] представити вірчі грамоти й вести переговори ліліпутською мовою». Асоціації - Свифтом явно незаплановані (втім, як знати?) - виникають самі собою…

Pages: 1 2 3