Із втратою календарно-обрядовою творчістю первісного магічного значення, виникають твори іншого змісту. Такими зокрема є родинно-побутові гаївки, які, зберігаючи подекуди окремі архаїчні елементи, в цілому є піснями про родинне життя. Як і в попередніх групах, ці твори все ще зберігають драматичні елементи — супроводжуються імітаційними іграми, що набувають драматично-розважального характеру. їх основні мотиви — сімейне життя з милим чоловіком, п´яницею, зі старим нелюбом, насильне відданя матір´ю дочки заміж, родинні справи та негаразди. У них відображається новий християнський погляд на мораль, осудження весняних оргій та ігрищ у їх первісному вияві: на прохання дочки пустити на гуляння, мати їй забороняє, наказуючи сидіти вдома. Частими є мотиви покарання дочки за непослух, за те, що «намисто порвала», «віночок згубила», «запаску порвала» тощо.

До родинно-побутових гаївок належить група творів про важку долю покритки:

Ой ходила ґречна панна по луці,

Ой носила біле дитя на руці,

Ой пішла б я до матінки (батейка, братейка…) радити,

Де би тоє бідне дитя подіти?

Часто драматизм посилюється мотивом топлення дитини. Такі твори відносяться до 18—19 ст., коли мати позашлюбну дитину вважалося великою ганьбою. Згодом подібні мотиви гаївок родинно-побутового змісту переходять у ліричні пісні та балади.

До пізнього періоду творення належать і сатирично-гумористичні гаївки, у яких з іронією говориться про те, що колись сприймалось всерйоз, набуваючи магічного значення:

Злетів півень на ворота, 

Хто не вийде на вулицю —

Крикнув «кукуріку», 

Короста до віку…

Частими у цій групі є діалогічні твори, у яких хлоп´ячий та дівочий хори передражнюють один одного: дівчата співають, що «дівоча краса, як весняна роса — у річечці пралась, на сонці сушилась», а «парубоча краса — у калюжі пралась, на тині сушилась»; що «дівчата — ясні та красні, — вони їли пироги в маслі», а парубки — «їли кашу недоварену, їли свиню недосмалену»; а хлопці співають навпаки.

Окремий жанровий різновид весняного циклу становлять величальні (волочільні, волочебні) пісні, які, на відміну від гаївок, виконувались не в лісі, гаї чи на цвинтарі, а на подвір´ї кожного дому. Ці архаїчні твори були супроводом прадавнього обряду «волочіння», яке відбувалось у понеділок після Великодня і подекуди називалось «мандрівкою по селу»:

Й уже весна, весна, й уже красна,

Пора нашим парубчатам

Пора розтавати, 

Селом мандрувати.

Первісно цей обряд був пов´язаний із культом покійників у формі ритуального дійства на цвинтарях, що супроводжувалось обмінюванням крашанками, розбиванням їх до хрестів на могилах, закопуванням до гробів (як освячення) чи пусканням водою до «потойбічного світу». При цьому ритуальною Великодньою їжею були круглі ярові хліби (на честь сонця) та пшенична каша з маком — ритуальна їжа покійників. Потім відбувалось «волочіння» по селу, дуже схоже на різдвяне колядування (сюди входили перевдягнений у бузька парубок, міхоноша; носили живого когута та довгий рожен на рамені, на який господарі натикали хліб, ковбасу тощо як нагороду за величання). Цей обряд здійснювався лише парубками, які ходили від хати до хати, співаючи величання господарям, за що отримували дарунки, обов´язковими з яких були крашанки.