Пушкін і Лермонтов - два великих поети, що поклали початок новій росіянці літературі. Але поезія Лермонтова відрізняється від поезії Пушкіна. Читаючи лермонтовские вірша останнього років, ми бачимо, що поет не відмовився від бажання волі, хоча й усвідомлював її неприступність. Бєлінський писав: «Лермонтов - поет росіянин у душі, у ньому живе минуле й сьогодення росіянці життя». У мальовничих полотнах Лермонтова проступає замилування нескінченністю природи, її спокоєм, її гармонією, що зближає й зв’язує явища начебто несумісні: суворість і ніжність, спокій і яскравість, легкість і велич. Лермонтов дуже любив рідну природу

У своїх добутках «Коли хвилюється жовтіюча нива», «Прекрасні ви, полючи землі рідний», «Батьківщина» Лермонтов з любов’ю й ніжністю описує природу своєї Батьківщини. Він прагне підкреслити особливості природи. «Батьківщиною» поет завершує свою творчість і прощається з Росією. У цьому «дивному» вірші поет створює російський пейзаж, що пройде через всю нашу літературу й живопис і стане як би емблемою Росії: Люблю димок спаленої жнивы, У степу обоз, що кочує, И на пагорбі серед жовтої ниви Чету беріз, що біліють. Настання осіни не страшить Лермонтова

Цей «димок спаленої жнивы» нагадує йому про Щось рідному, близькому серцю. Йому подобається ночувати в чистому полі в обозі. Коли поетові буває самотньо, він любить дивитися на пагорб, де «серед жовтої ниви чету беріз, що біліють,». Вірш «Батьківщина» - спроба поета зібрати все, що йому дорого в рідній країні

Поет любить «її степів холодне молчанье». Напевно, внутрішня самітність спонукує його особливо цінувати цю суворість рідної природи. І гаряча душа поета, що кличе до безмежності, зауважує щось рідне в колыханье безбережних лісів. Любов до моря, заколотному, мінливому, хвилюючому, нескінченному, переходить у любов до «розливів рік її». Життя поета було вічним скитанием і пошуком рідного тепла, що десь світилися, але не наближалося. По вірші «Коли хвилюється жовтіюча нива» можна судити про те, що Лермонтов дуже любив літо

Він з таким замилуванням описує побачену їм природу, що його настрій мимоволі передається читачеві: Коли хвилюється жовтіюча нива, И свіжий ліс шумить при звуці вітерцю, И ховається в саду малинова слива Під тінню сладостной зеленого листка… Навіть невеликі дріб’язки приємні Лермонтову. Здається, що в цьому вірші природа як би оживає

Коштує Лермонтову з’явитися десь, і всі навколо починає з ним розмовляти: Коли росою окроплений запашної, Рум’яним вечором иль ранку в годину златой, З-під куща мені конвалія сріблистий Привітно киває головою… Коли ж подорожанин утомлюється або його замучить спрага, те: …студений ключ грає по яру И, занурюючи думку в якийсь неясний сон, Белькоче мені таємничу сагу Про мирний край, звідки мчиться він… Все це робить поета дуже щасливим. Він спокійний за рідну природу. Тепер йому не страшна навіть смерть

Лермонтов ще більше любить життя й намагається не витрачати час на дрібниці, а якнайбільше перебувати в спілкуванні із природою: Тоді упокорюється душі моєї тривога, Тоді розходяться зморшки на чолі, - И щастя я можу осягнути на землі, И в небесах я бачу Бога… Лермонтов тонко почуває красу рідної природи. Не дивно, що пейзажні замальовки є невід’ємною частиною його ліричних добутків

В all so ch. ru 2001 2005 ліриці зрілого років картини природи як би очищені від емоційних словесних прикрас і перебільшень - у них все просто, правдиво, точно й ощадливо. У його лірику «чистий» пейзаж майже відсутній. Він найчастіше розповідає про те, які думки й почуття викликає природа. «Жовтіюча нива», що біжить по яру «студений ключ», «сріблиста конвалія» - все це заспокоює поета, знімає щиросердечні тривоги

Лермонтов любить землю: «Як землю нам більше небес не любити». Він весь на землі й весь земної. І надходить подібно героєві поеми «Сповідь», що у небесному бачить тільки земне, і не боїться ні пекла, ні «вічності»: Він оправданья не шукав; Він знав людей і знав закон…

И нічого від них не чекав. Лермонтов оспівує природу своєї Вітчизни: це любов до країни й природи й ненависть до тих людям, що є рабами самодержавства. Добутку поета, перейняті любов’ю, ніжністю до природи, до людини, викликають у мене замилування. Добролюбов писав, що поет «…

розуміє любов до Батьківщини істинно, свято й розумно… Цілковитого вираження чистої любові до народу, гуманнейшего погляду на його життя не можна й жадати від російського поета».