Багато хто вважають, що Маяковський володів “голосним голосом” трибуна революції, був поетом суспільним по перевазі, як він сам написав: “Себе упокорював, стаючи на горло власній пісні”. Все це й так, і не так. Голос був дійсно голосний, ріст - високий, підборіддя - мужній, хоча зовсім не такий квадратний, як на більшості зображень поета. Але душу в поета завжди була ніжної, ранимої, уразливої, податливої на любов і пещення, що почуває чужий біль, як свою. Усяке почуття іншого негайно озивалося у всій суті поета. Він знаходить “родинні душі” там, де нікому до нього взагалі не прийшло б у голову шукати ця спорідненість

Увесь світ довкола нього - живий. Це можна бачити у вірші “Скрипка й трошки нервово…”. Поет, схвильований, обпаленими скаргами скрипки, її беззахисною самітністю, пропонує їй “жити разом”, тому що він - і сам такий же. “Сам такий же” - одна із центральних емоцій ранньої (і не тільки ранньої) лірики Маяковського. У вірші 1918 року “Добрий стосунок до коней”, написаному не в самий спокійний час, коли від “трибуна революції” уже чекали (та й одержували) інші вірші, є такі рядки: “Підійшов і бачу ока кінські… Вулиця перекинулася, тече по-своєму…

” От це було в ньому головне - побачити очі, відбитися в цих очах, влитися в них, але головне - прийняти в себе “загальну звірину тугу, що виливає з них,” і відгукнутися, кинутися назустріч у нестримному пориві: “я - як ти”: “Кінь, не треба, кінь, слухайте, - чого ви думаєте, що ви їх плоше? © Алл Соч. РУ 2005 Дитинка, всі ми трошки коня, кожний з нас по-своєму кінь”. А скрипці, коневі, людині, виявляється, саме цього й треба - співчуття, з-розуміння, жалю, тобто відчуття свого не-одино-чества, відчуття своєї причетності до інших життів, зовсім не схожим на твою: “Може бути - стара - і не мала потребу в няньці, може бути, і думка моя їй здалася пішов, тільки кінь рвонулася, устала на ноги, ржанула й пішла. Хвостом помахувала

Руда дитина. Прийшла весела, стала в стійло. І всі їй здавалося - вона лоша, і коштувало жити, і працювати коштувало”. Мені здається, потрібно мати якусь слізну ніжність і жалість до миру навколо себе, гострим відчуттям його крихкості, малості, піддатливості, щоб написати такі вірші: “Плили по небу хмаринк. Хмаринок - чотири штучки: від першої до третьої - люди, четверта була верблюдик”.

И ще - відчуттям власної величезності, дорослості й здатності пошкодувати й утішити. Якимсь дивним почуттям, що від твоєї турботи й тривоги все залежить у цьому світі. Мій улюблений вірш цього періоду - “Послухайте”. У ньому турбота й тривога, без яких нічого не відбувається й не відбудеться у світі, виражені в пронизливих рядках про людину, якій потрібно, необхідно, щоб запалювалися зірки: “И, надриваючись у заметілях полуденного пилу, уривається до бога, боїться, що спізнився, плаче, цілує йому жилаву руку, просить - щоб обов’язково була зірка!

- клянеться - не перенесе це беззоряне борошно! А після ходить тривожний, але спокійний зовнішньо. Говорить комусь: “Адже тепер тобі нічого? Не страшно?

Так?!” Це відчуття своєї величезності має й ще одне вираження - у сумірності поета з усім миром, у тім, що поет, як якийсь гігант, якщо сперечається - так з Богом, якщо грає на флейті - так це “флейта ринв”, якщо його морозить - так мир трясе гроза. Він огромнее всього, що можна уявити у світі, і тому часто відчуває свою непотрібність і самітність. Найбільше прямо це почуття виражене їм у вірші “Собі, улюбленому, присвячує ці рядки автор”: “Якщо б був я маленький, як Великий океан, - навшпиньки б хвиль устав, припливом милувався до місяця б. Де улюблену знайти мені, таку, як і я? Така не вмістилася б у крихітне небо!” Мені здається, що й революцію Маяковський відчував, як вулканічний струс власних нервів, душі й тіла, тому він не міг не писати про неї. Від любові поета содрогался цілий мир, і поет не міг не відгукнутися на здригання цілого мира