Древня Греція була колиською європейської цивілізації. Навколишній її варварський мир перебував у стані шумування. Не тільки кочові орди, що вийшли із глибин Азії, але й землеробські племена, що жили в Північній Європі, були утягнені в загальний рух. Східна Європа лежала на перехресті їхніх шляхів. До початку нової ери в степах Причорномор’я жили ираноязичние племена ськіфів і сарматов. Греки, заснувавши колонії на берегах Чорного моря, підтримували жваві зносини зі ськіфами. Грецькі міста були вогнищами античної культури в Причорномор’я. Руїни Танаиса на Доні й Херсонеса в Криму є пам’ятниками тої пори. Торгівля ськіфів із греками проклала шляхи зі Східної Європи в країни Середземномор’я.

Елліністичні держави впали, поступившись місцем Римської імперії. Наступила нова епоха в розвитку світової цивілізації. Володіння Рима простиралися від Британії до Закавказзя. Римські легіони просунулися на півночі до Рейну. Серед "варварів", що жили до сходу від Рейну, виділялися своєю чисельністю германці й слов’яни. Як тільки Рим став хилитися до занепаду, варвари обрушилися на його володіння з усіх боків. Наступила епоха "великого переселення народів", у якому слідом за германцями взяли участь слов’яни.

Сусіди називали слов’ян "венедами". Під цим ім’ям вони були відомі римським письменникам Плинию, Тациту, Птоломею. Після просування в Південну Європу слов’яни засвоїли свою сучасну назву. Ськлавинами називали себе члени одного із племен, що брали участь у вторгненні на Балкани.

Германське плем’я готове, просуваючись із Північної в Південну Європу, створило велику "державу" від устя Дону до Дунаю. Серед інших племен готи підкорили деякі зустрінуті ними на шляху слов’янські племена. В IV в. н. е. кочівники гуни, що прийшли з Азії, розгромили готові й обрушилися на Римську державу, що розпалася на той час на Західну й Східну імперії. Ціною величезних втрат римлянам удалося відбити орду гунів, але в V в. під ударами готова західна Римська імперія припинила своє існування.

Візантія (Східна Римська імперія) устояла проти вторгнення германців. З VII в. на Балкани рушили слов’яни. Особливу погрозу для византийцев представляло слов’янське плем’я антів, що прийшло з низов’їв Дунаю. На початку VII в. анти були розгромлені кочовою ордою аварів, що рухалися в Європу слідом за гунами, і зникли з особи землі. Але племена ськлавинов, що з’явилися на північних границях Візантії, протягом VII в. зайняли й заселили більшу частину Балканського півострова, проникнули на Пелопоннес і в Малу Азію.

Пересування германських племен на захід дозволило слов’янам просунутися на Нижню Ельбу й у балтійське Примор’я. ДО VII-VII вв. слов’яни освоїли великі простори в Східній Європі.

В епоху "великого переселення народів" шляхи племен не відрізнялися прямолінійністю, не були підлеглі єдиному принципу або меті. Деякі зі слов’янських племен, що брали участь у вторгненні на Балкани, були відкинуті від границь Візантії й пішли в Подніпров’я. Спогаду про це відбилися на сторінках ранніх російських літописів. Деякі із придніпровських племен прийшли з басейну Вісли, з території майбутньої Польщі. Один із самих потужних потоків слов’янської колонізації відзначений на півночі. Він кинувся зі слов’янського Помор’я на озеро Ільмень і Волхов. Продовжуючи рух на схід, слов’яни вийшли в межиріччя Оки й Волги. На берегах Балтики й на верхній Волзі їхні племена зустрілися з балтами й финно-угорським населенням. Щільність населення була незначна, простори вільних земель далеко перевершували площа освоєних угідь. Місцеві племена, виявившись у зоні розселення слов’ян, поступово змішувалися з ними. Особливо інтенсивно цей процес протікав у басейні ріки Волхов, де осіло одне із самих численних східнослов’янських племен - ильменьськие словене. На вододілі Дніпра, Західної Двіни й Волги жили племена кривичів. Далі всіх на схід просунулися вятичи. По берегах Західної Двіни жили полочане, серед боліт Полісся - дреговичі, південніше в Подніпров’я, - галявині й древляни, на східному березі Дніпра - радимичі й жителі півночі.

Більша частина території, зайнятий слов’янами, була покрита дрімучими лісами з безліччю рік і боліт. Ґрунт на півночі не відрізнялася родючістю, а клімат був суворий, що не благоприятствовало виникненню великих вогнищ землеробства. Створення невеликих орних заїмок вимагало величезної праці. Хлібороби рубали й спалювали дерева, викорчовували пні й розорювали ріллю. Через 10-15 років земля виснажувалася. Доводилося переходити на нову ділянку й заново корчувати ліс. У південній лісостеповій смузі хліборобам досить було випалити трав’яний покрив. Але й там ріллю після її виснаження закидали на кілька років і "роздирали" нова ділянка, що віднімало багато сил. Слов’яни вирощували пшеницю й просо. На півночі почали культивувати жито. Хліб був головною їжею людей, отчого зерно називали "житом" (від слова "жити"). Слов’яни розводили домашню худобу - коней, кіз, овець, свиней, полювали на хутрового звіра, лосів, кабанів, дикого птаха. Ріки й озера буяли рибою, у лісах роїлися бджоли. Рибальство й бортництво займало важливе місце в житті слов’янських племен. Серед товарів, які слов’яни вивозили в сусідні степи, сучасники насамперед назвали хутро й мед. Шкурки куниць із древніх часів служили еквівалентом обміну. Згодом кунами стали називати срібні гроші.

Свої житла слов’яни влаштовували у вигляді напівземлянок з покрівлею, майже касавшейся ськатами землі. Піч і житло палилася по^-чорному, без димоходу. Слов’янська громада називалася "мир" або "вервь". Поселення, що становили "мир", були вилучені від іншої громади на кілька десятків кілометрів.

За словами византийцев, древні слов’яни "не управляються однією людиною, але издревле живуть у народоправстві, і тому в них щастя й нещастя в житті вважається справою загальним"; як язичники вони поклоняються богові-громовержцеві. Характерною рисою слов’ян (як і інших варварів) византийци вважали любов до волі: "їх жодним чином не можна схилити до рабства або підкорити в соєю країні"; бранцям, що потрапили до них на війні, вони пропонують на вибір: за викуп повернутися на батьківщину або залишитися серед слов’ян "на положенні вільних і друзів".

Торгівля з околишніми племенами й особливо війни вели до розкладання родоплеменного будуючи слов’ян. Військовий видобуток збагачував старійшин плем’я. Однак розкопки слов’янських городищ VII-IX вв. показують, що майнова нерівність у слов’ян було ще незначним.

Слов’яни були язичниками, обожнювали сили природи й померлих предків. Серед сил природи сонце й вогонь займали головне місце. Даждьбог персоніфікував сонце, богом вогню був Сварог, вітру й бури Стрибог. Заступником череди - "ськотьим богом" уважався Велес. Слов’яни споруджували дерев’яні статуї своїх богів на відкритих місцях посередині "капищ". Умилостивити "ідолів" можна було жертвами. Кожний рід шанував щура, містичного предка, засновника роду. (Звідси й "пращур" і "чур мене", найдавніша з відомих молитов-заклинань.) Священними шанувалися гаї, озера й ріки, населені лісовиками, водяниками й русалками. Ні храмів, ні жерців у слов’ян не було.

Pages: 1 2 3 4